Попри те, що у нашому місті є досить старих історичних будівель, особливо видатних і виразних серед них не надто багато. До того ж більшість вулиць сформовано так, що будинки пізніших епох або добудовувалися один за одним, або вбудовувалися у прогалини між давнішими, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Не кажучи вже про безперервні руйнації, зникнення окремих будівель із колишнього ряду. Не кажучи про постійні зміни деталей, прибудов, про метаморфози призначень і вивісок. І про те, що виросли дерева. Тому часом надзвичайно цікаво – розглядаючи старі знимки різних фраґментів міста – додумуватися: де це, що це. Щось дуже знане, дуже звичне, дуже промовисте, але закодоване. Радість впізнавання посилюється проробленим розшифровуванням.
До теми: Тарас Прохасько розповів, чи бачить Вакарчука президентом
А недавно до новини про встановлення у нашому місті надсучасного туалету було додане його зображення. Спочатку я подумав, що це просто ілюстративна знимка з таким туалетом десь у Австрії. Але почав впізнавати вікна будинків, які оточують той закуток. І зрозумів, що це таки наше місто. Просто це була так звана комп’ютерна візуалізація. Незважаючи на точне відтворення простору, вона вичистила і відглянцувала все те, чим цей простір насправді наповнений. Убила всі живі незугарності, всі справжні дрібні каліцтва, без яких близьке перестає бути рідним.
До теми: Тарас Прохасько: Жити поруч
Химерно, що і старі знимки, і ця візуалізація, і те, що бачиш тепер сам наживо, є правдивими. Кожну з цих правд можна вилучати із стерео-реальності і навіть трактувати їх як документ. Зрештою, про таке найкраще знають історики.
Коли мене час від часу запрошують розповісти щось на курсах художнього письма, то пропоную слухачам виконати одне практичне домашнє завдання, одну нескладну вправу. Потрібно розслабитися і зосередитися водночас і швидко, одна за одною написати кілька своїх автобіографій. Не ретельну хроніку, а найважливіші враження і пережиття, яскраві пізнання і визначальні віхи періодів. (Все згадую собі при цьому початок автобіографії Венедикта Єрофєєва, де він каже про свого батька, який був знищений у великому терорі 1937 року, що тато весь час волочився за бабами, волочився і нарешті доволочився – зв’язався з жінкою партійного, за що його при нагоді розстріляли. Або історію життя відомого майстра самозахисту, що після багатьох років різного вишколу прийшов до свого останнього вчителя, який на прохання навчити того, щоби було спокійно ходити темними вулицями небезпечних районів, сказав – я навчу тебе не ходити темними вулицями.
До теми: Тарас Прохасько: Все вже є
Але найсуттєвішим у виконанні цієї вправи є те, що кожен варіант своєї поверхневої автобіографії треба написати у іншому настрої. Тобто, різними інтонаціями, хоч і описувати ті самі речі. Скажімо, одну – героїчну. Викласти все максимально патетично. Другу – як біографію жертви і страждальця, якого всі мучили, а він ледве витримував усі несправедливості. Ще одну – історію своєї винятковості і успішності. Далі можуть бути і автобіографії злочинця, зловмисника, і історії марності та нудьги, і сповіді циніка або гедоніста, і переліки вічних втрат та проґавлених шансів, реляції того, хто любив, і того, кому все не подобалося, вираховування фатуму і неправдоподібні послідовності випадковостей… Головне, щоби кожен варіант був щирим. Для того власне потрібні розслабленість і зосередженість, щоби метаморфози стану аналітика згадування дали можливість ширяти над усім макетом життя на різній висоті і швидкості.
До теми: Тарас Прохасько: Бальконна рапсодія
Та скільки б варіантів життєпису не зробити, п’янкий отверезуючий ефект від вправи буде мати вартість хіба що гомеопатичну, якщо не виписати два – хай дуже лапідарні – обов’язкові підходи. По-перше, комічний; іронічний, смішний, сатиричний, шаржовий, карикатурний. На таке, за умови певного дистанціонування, годиться кожне, будь-яке життя, навіть дуже сумне і трагічне. По-друге, напівфантомний. Життєпис, який складається з того, що зовсім-майже не пам’ятаєш, але пригадуєш, що щось таке цілком могло бути. В кінці всі ці різні життєві історії треба уявно накласти одна на іншу, побачивши рельєфний відбиток того самого себе.
До теми: Тарас Прохасько. Історична суперечка: як помиритися з Польщею
Добре виконана вправа дарує не тільки розуміння того, наскільки буття є мовою, мовленням, але і тимчасову або довготривалу безтурботність. Бо розвіює принаймні дві мучівні тривоги: страх того, що життя було марним і нецікавим, і страх перед тим, що можеш бути неадекватним у певній ситуації, якої не знаєш, бо її ще нема. А ці дві речі гризуть найстрашніше.
