Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Я чекав на це ціле своє життя. Принаймні стільки, відколи вперше почув про дивізію.
Не знаю, чи дзядьо сам придумав цей дидактичний прийом, чи десь його перейняв, але саме завдяки йому я у кілька років почав сприймати, любити і запам’ятовувати історію. У нас була книжка Барвінського «Історія України-Руси». Видана ще у дев’ятнадцятому столітті, тому з використанням дивовижної граматики, яка виглядала староруською до того моменту, заки всі ті яті не навчитися читати відповідно нормальній українській фонетиці. У тій книжці був знаменитий портрет-ґравюра Хмельницького.
Той, де він з булавою і у шапці з брошкою і двома павиними перами. У пишному одязі. Якось, коли дзядзьо намагався мене вбрати до зимової прогулянки снігами, він почав оповідати — показуючи ґравюру, — як щоранку одягався гетьман. Дзядзева оповідь була ретельна і фахова. Він оповідав про кожен елемент ґардеробу. Про сорочки, штани, очкурі, пояси, камізельки, камзоли, жупани, кунтуші, хустки, футра. А потім про перстені, шаблі, онучі і чоботи. Про щоденних десять-п’ятнадцять хвилин, коли гетьман одягався. Прийом був геніальним, бо відтоді мені, дитині, стало дуже легко уявляти собі, як і що колись було, знайшовши якийсь несерйозний побутовий образ до серйозної історії.
Так потім мені відкрилася воєнна історія іншого діда, історія великої першої війни — через простий солдатський куферок, дерев’яну валізочку з ключиком, яка була з ним від вишколу до звільнення з італійського полону. Так я потім відкривав всіляким закордонним гостям свою військову історію і всю реальність радянської армії, даючи їм трохи побути у справжній радянській шинелі, яку я привіз зі служби.
А про дивізію завжди було замало. Дзядзьо, який там був, практично нічого не розповідав. Правдоподібно тому, що так і не відбув повноцінного покарання, бо йому вдалося (цілком можливо, що якраз завдяки дивізійному вишколові) обдурити СМЕРШ. Тільки маленькі знаки-метафори: стрілочка-тату на передпліччі, що означала групу крові, випадкові згадки про Голландію і Францію, нетипова у наших широтах алюмінієва фляшка для води, згадки про польові туалети (рів з перекинутими через нього дошками). І один-єдиний прийом рукопашного бою, який я потім повторяв сотні разів, повіривши у ритуальну можливість убезпечити себе ним у будь-яких загрозливих ситуація.
Щоби могти думати про дивізію, про її складну долю і роль, замало було науково-політичних означень і висновків, замало штивних офіційних розповідей-звітів про організацію, устрій, склад, командирів, бойовий шлях. Щоби думати і оцінювати не вистачало того, без чого будь-які оцінки минулого перетворюються на заповнення карток у каталозі, розкладеному у абстрактних шуфлядках шафки недознань. Реєстри особового складу і мапи переміщень, синхронізовані з датами, — це дуже важливо. Але несвоя історична пам’ять потребує ґонзо. За означенням — суб’єктивної, експресивної, саркастичної, кіноматографічної оповіді зсередини із багатьма виразними деталями і прямою мовою різних учасників події. Потрібно, щоб це ґонзо знищило дистанцію між уявленням про власне тіло і відчуттям того, як рухалися, що відчували, на яких клаптиках землі вміщалися, куди дивилися, серед яких предметів оберталися ті інші колишні тіла. І як саме вони переставали рухатися остаточно.
Кілька днів тому я отримав рукопис знаменитого українського нью-йоркера Ореста Слупчинського, якого друзі називають Ґоґо. Свою бурхливу історію перебування у дивізії Ґоґо барвисто надзвичайно точно розповідає через історію своїх військових чобіт. У цій оповіді так багато найважливіших виразних дрібних деталей, які стають образами і видивами, що після цього важко не перейнятися великою симпатією до дивізійників. Ще більшою, ніж після глибокого аналізу мотивацій, причин і наслідків усієї сукупності їх спільних дій. Зголошення, бажання взяти участь у світовій заворусі, страх іти до лісу, небажання співпраці з різними партіями, вісімнадцятирічні і ще молодші, вишкільні методи, деталі амуніції, обписані стіни казарми, знайомі і знайомі знайомих, земляцтва і німецькі вихівники, галицьке літо, Бродівщина, окопи, страх і влучна стрільба, сигарети «Юно» і спалені війною села, поля пшениці і танки, вбиті приятелі, евакуація поранених, викопування засипаних вибухом солдатів, дерева, салямі, французький коньяк. Все зблизька. Все впритул. Все блискавично і назавжди. І дуже багато різних специфічних слівець. Українсько-німецького військового сленґу. Ґоґо був поранений, але дійшов з дивізією аж до Ріміні, де і занотував вперше своє ґонзо. Вже тепер доробив його у вигляді розбурханої повісті. Буду його просити, щоби дозволив десь опублікувати. Щоби можна було глибоко запам’ятати те, чого не можливо було знати.
Тарас Прохасько
