Суботній вечір 21 грудня. Через три кордони доволі ретельної майданівської охорони ми проходимо в кінець коридору на другому поверсі київського Будинку профспілок. Там є можливість спокійно поговорити. Після вечірнього концерту на холоді музикант, журналіст і письменник Олександр Сидоренко, він же Фоззі з гурту ТНМК, погодився на інтерв’ю. Говоримо стоячи, бо сісти нема куди. Але тут тихо – і це вже добре. Фоззі виглядає дуже втомленим, концерт був драйвовим, видно, що людина виклалась на повну. Аж трохи не зручно чіплятися з запитаннями, але…
– Олександре, як відчуття після концерту?
– Ще треба видихнути, заспокоїтися. Це як після футбольного матчу – годину мусиш відходити.
– Майдану нині місяць, ваш виступ тут уже третій…
– Так, є гурти, які грають тут по черзі раз на тиждень чи раз на десять днів. Нас таких десь 15 – Тартак, Плач Єремії, Руслана, Океан Ельзи, Перкалаба, Карпа, інші – граємо по колу, щоб зігріти людей і в прямому, і в переносному сенсі.
– На Антимайдан не пропонували?
– Вже ні. Колись пропонували, давно – ще у 2004 році. Ми відмовились. Та й вони ж розуміють, до кого звертаються. Їм такого не треба. Ну прийшли б ми, ну зіграли, а між піснями сказали те, що вважаємо за потрібне. Навіщо їм таке?
А взагалі з опонентами треба працювати. Я родом із Харкова, вважаю, процес треба потрохи «русифікувати», йти туди, працювати на сході. Зараз питання мови – не головне. Українізувати Західну Україну точно не треба, а от на сході ще купа роботи.
Там треба працювати, як казав професор Преображенський із «Собачого серця», «виключно ласкою». На концертах у Донецьку на рубежі 2000-х у нас не було жодного відторгнення. На жаль, потім політики доклали зусиль, аби вбити клин між сходом і заходом.
– Як Харків ставиться до революції?
– Тато ходив там на Майдан. Звісно, протестувальників у Харкові мало, але я пишаюся тими людьми. Адже вийти на Майдан у Львові чи Києві – це далеко не те саме, що в Харкові чи Донецьку. Там багато хто дивиться так – важкувато, дехто взагалі не розуміє цього спротиву. Тому люди, які беруть участь у протестних акціях на сході, заслуговують найбільшої поваги.
– Чого схід ще не розуміє? Багато хто з них був у Європі, в Росії. І вдома вони ж бачать, що влада краде і бреше, вони ж не дурні?..
– У них є інерція. Є родинні зв’язки з Росією. Наприклад, у Харкові багато людей мають родичів у Бєлгороді чи Курську, бояться, що порушаться якісь їхні родинні зв’язки. Це все залишки совка, СРСР. Але воно вже потроху змінюється. З’явилося нове покоління, багато молоді, яка не уявляє собі, що таке якісь радянські фантомні речі, це вже вільні люди, що народились у незалежній Україні й не мають жодної ностальгії за совком.
Але, звісно, хочеться, аби зміни відбулися швидше – щоб іще встигнути пожити в нормальній країні.
– Яким, на вашу думку, мав би бути фініш Євромайдану?
– Я, на жаль, трохи песиміст. Тим, хто нині керує Україною, все одно, що з нею відбувається. Вони звертають увагу лише тоді, коли їм десь персонально заважають. Тому мені здається, що все буде вирішуватися на президентських виборах. І як показав досвід довиборів, які недавно відбувалися на п’яти проблемних округах, доведеться захищати кожен голос. Адже влада має гроші й ресурси для того, щоб змінити результати реального голосування на свою користь. Тож треба вже зараз готуватись і готувати тисячі наглядачів, які точно знатимуть, що робити.
– А якби Майдану не було, вибори могли стати формальністю…
– Вони в будь-якому разі не були б мирними, бо, як не крути, а влада українців дратує. Як вони можуть жити спокійно, якщо, наприклад, найбільший будинок у місті – у начальника податкової чи прокурора?! Кожен чиновник, кожен, хто є при владі, будує собі персональну Європу – тож навіщо вона їм для всієї країни?
На шляху до перемоги ще треба пам’ятати про дракона – щоб історія не повторилася й замість убитого дракона їм не став хтось із переможців. Те, як зараз поводиться, наприклад, Віктор Ющенко, показує, що навіть перемога – це ще не кінець. Їх (владу) треба постійно виховувати, щоб вони розуміли – треба змінюватися, змінювати все, починаючи з себе.
– Як думаєте, якщо зараз Майдан дійде якоїсь спільної думки, намітить план і піде працювати на місцях, включиться тиск на активістів з боку влади?
– Доведеться захищатися разом – всім і кожному. Але мені здається, що на всіх їх не вистачить.
– Давайте трохи вбік – як зараз живеться музикантам, які пишуть українську музику, – легше чи важче?
– Це така синусоїда. Попит на українську музику є, але маємо велику «п’яту колону» та конкуренцію з боку Росії. Вони ж не вкладають гроші в український ринок, а через те, що в них ринок великий і відповідно задіяні більші кошти, то виглядають вони, так би мовити, більш презентабельно. Тому потрібно просто писати добрі українські пісні, а що з того вийде – подивимось.
Треба грати своє. Ми завжди були незалежним гуртом, нам пощастило робити все самим. Так живемо й зараз.
Comments are closed.