Священник храму Різдва Христового, що на Волині, Ігор Бігун є військовим капеланом. У місті Володимирі собор, в якому він служив, побудований ще в 1770 році. З початку вторгнення росії, ще у 2014 році, чимало парафіян пішли захищати державу. Тоді отець Ігор зрозумів, що й на сході країни потрібне слово Боже та підтримка.
2015 року була створена перша капеланська служба. Священник записався в 14 окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. Він і нині проповідує там слово Боже.
Україна – наша мати
Суть у чому? Ми не вибираємо маму ‒ це промисел Божий. Ми народилися в тої мами, яка найкраща для нас. Так само ми не вибираємо національність ‒ це є воля Божа, що ми народилися українцями, а все, що нам дає Всевишній, ми повинні розвивати й прикрашати. І коли ворог напав на нашу країну, ми всі об’єдналися з різними фахами та спеціальностями, бо нашу Матір-Україну ‒ кривдять. На фронт пішли як сини, так і дочки, бо відчули небезпеку.
Читайте: Місія «Світло» або ж про волонтерський конвеєр з виготовлення бліндажних свічок
І мені додає сили проповідувати слово Боже оця наша незламність, цей дух іти й захищати. Коли я розмовляю з військовими, то впевнено говорю, бо я в це вірю і хочу, щоб вони зрозуміли, що земне життя – це тимчасове життя і ми готуємося до вічного життя. Але в тимчасовому ми повинні зробити щось достойне, щоб у вічному це мати. І саме тут релігія допомагає збагнути складні духовні питання. Війна – це загострення всіх почуттів: це смерть, це втрати. І тому капелан на війні ‒ це вагомо. Наше завдання ‒ невидимо допомагати, коли болить, коли холодно, коли небезпека.
Земле, ти вільна!
Коли ідеш по звільненій території, то відчуваєш радість. Адже коли спершу втратив, а потім здобув – то знаєш ціну цій землі. Найбільше на звільнених територіях зворушували діти, які витягували маленькі жовто-блакитні прапорці.
Були обійми, багато обіймів. І люди так обіймали мене, що аж окуляри зламали (сміється). Звільняти свої землі ‒ це дуже приємні відчуття. Наші військові після шести місяців стримування цієї навали меншою чисельністю, меншим озброєнням, але духом та вірою захищали свою рідну землю.
І ці блискавичні наступи окрилили. Вони, наче архангели на крилах, очищали кожен куточок від росіян, заглядали в кожну хату, чи загарбники не залишили міни, щоб місцеві не підірвалися.
Бо я бачив «подарунки» від окупантів. Гранату без кільця в паперовому стаканчику. Коли буде дощ, то вона вибухне. Вибухівка, вмонтована в дитячі іграшки, під диванами, шафами. Тобто те, чим цивільна людина прийде і буде користуватися…
Історичні паралелі
Якось сидів зі своїми дідусями й сусідами, розповідав про війну. І один чоловік сказав такі слова: «Отче, на вашому місці хотіло б бути багато моїх ровесників, щоби всипати москалям так, як це робите ви».
І я зрозумів, що наші воїни мають силу ще від упівців, від січових стрільців, які з неба допомагають їм вистояти. І за цих 70 років боротьби з москалями ми дуже багато здобули. Російський шовінізм і український патріотизм, де воював 70 років назад? Це була Івано-Франківська, Волинська, Рівненська та Тернопільські області. Зараз це східні області. І завдяки нашому патріотизму та молитвам ми відбили понад 1000 км України за роки цієї боротьби. І якщо так далі піде, то ми дійдемо до Уралу, заберемо Кубань, як треба, поїду туди капеланити (сміється).
Україна переможе ‒ і з північного болота на нашу священну українську землю більше нічого не полізе.
Повертаємо своє
Споконвіків росіяни крали в нас все: віру, історію та ще хотіли забрати останнє – землю. Якщо навіть переглянути журнал святих на росії, то ми побачимо, що більша половина – це етнічні українці, які несли їм ту віру. Московська патріархія ‒ це політичний проєкт і не більше.
Ще в минулому столітті, упродовж 1940-1960 років, росіяни нищили нашу віру. Прикладом цього є одна історія. У селі Зоря Володимирського району Волинської області, коли відбудовували церкву, то люди віднайшли чавунну ікону. З неї колись москалі зробили плитку й готували їжу. Через роки було добре видно, як чавун під впливом температури трішки прогнувся.
Образ відреставрували ‒ і тепер його можна побачити у храмі Івана Богослова в селі Зоря.
Тут має втрутитись держава
У Святому Письмі записано, що священник має бути завжди з людьми. А якщо покине свою паству, то має бути відлучений від церкви. От уявіть, дитині загрожує небезпека, а мама з татом повтікали. Як бути далі, коли ці псевдоотці, які втікали з російськими окупантами, тепер повертаються?
Я знаю одного такого настоятеля, який через Суми повернувся в Україну. І місцеві питають, а де ви були дотепер? Храм той цілий, але там повинна бути тепер ПЦУ. Як це має бути? Відповідь очевидна. На сьогодні за розв’язання цього питання повинна взятися держава. Адже церкви, підпорядковані МП, обманюють наших парафіян, мовляв, вона українська церква, але ж насправді керуються настановами з Москви і юридично є митрополією московського патріархату. Московські попи грамоти отримують від Кирила. От скажіть, за що може український священник отримати грамоту від Кирила? Юридично ВР має проголосувати за те, щоб припинити існування церкви московського патріархату.
Проганяти священників московського патріархату не треба, хай вони понесуть відповідальність за свої дії під час війни в кожній області, яка була окупована.
Адже вони такі ж громадяни країни, як і ми. Якщо піп був колабораціоністом, то має отримати 8-12 років тюрми або ж бути депортованим.
Російська церква з часом теж розпадеться, бо там віри нема, там Бога нема – це структура ФСБ.
Віра капелана
Я слуга Божий і керуюсь його повелінням, щоб допомагати людям. І це додає сили. У мене є два сини, мої сенси життя: один ще у 2014 пройшов АТО і після того став священником, інший закінчив інститут і збирається на війну. У мене є онук, дружина, у мене є сім’я, яка надихає, і я хочу, щоб вони були в безпеці й росли вільними – так, як нас створив Господь.
Я буду до кінця свого життя виголошувати проповіді про те, щоб люди не нехтували Божим розумом, який він нам дає. Щоб думали, жили, цінували, співчували, горнулись і любили. Сподіваюсь, що навесні, коли мені дай Боже виповниться 50 років, ми переможемо, а поки взявшись за руки й у молитві, нам треба вистояти цю зиму!
Авторка: Надія Балагурак, військова журналістка, солдат ЗСУ
Фото Павла Багмута, Олексія Карповича
Comments are closed.