Степан Процюк – український письменник з доробком в понад 30 книжок. Його називають “майстром психологічної прози”, “одним із найконтроверсійніших письменників-інтелектуалів”.
Він має Youtube-канал із цікавими для багатьох підписників інтерпретаціями життя і творчості українських письменників 19-20 століття, пише УП Життя.
Він є автором трьох романів про українських письменників-класиків Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, а також трьох романів про радянське минуле: 70-ті (“Травам не можна помирати”), 50-ті (“Пальці поміж піском”, нещодавно роман з’явився у видавництві “Наш формат”) і 30-70-ті – (“Десятий рядок”). А трилогія про Марійку і Костика – “Аргонавти”, яка вивчається у школі, незабаром буде видана у видавництві “Наш формат”.
Ми поговорили зі Степаном Процюком про сьогодення і радянську Україну, про те, як варто вшановувати класиків і як балансувати між мистецтвом та політикою.
– Можливо, це інтерв’ю читатиме людина, яка не знайома з вашою творчістю. Можете для неї коротко охарактеризувати, про що ви пишете?
– Якщо коротко, то пишу про людину, її страждання, дорогу до радості, її пошуки внутрішнього світла.
Хто для себе буває найбільшим ворогом? Кожен із нас.
Чому нам так важко бути особистостями, чому, свідомо чи несвідомо, нас тягне до натовпу, до розчинення у думках загалу? Я маю на увазі не малий відсоток пасіонарних особистостей, а загал.
– У 2015 році ви видали книгу “Під крилами великої матері. Ментальний Майдан”. В анотації до книги йшлося: “Свідомість доби в хірургічному розрізі”. Чому тоді було так важливо показувати сучасність в літературі? І чи достатньо відгуку в українській літературі наше сьогодення знаходить зараз?
– Сучасність важливо показувати завжди. Особливо після Майдану відбувалося українське відродження. До речі, вірю, що це відродження, хоч і повільне, вже нічим не спинити.
Саме до тематики сьогодення нема жодних застережень. Вона, так би мовити, зримо присутня.
Проте тематика українського сьогодення повинна бути талановито прописаною, бо можна будь-яку тему збаналізувати та закон’юнктурити. Основне питання літературної майстерності – не “що”, а “як”.
Якщо будуть сприятливіші умови для функціонування української мови, то це буде найбезпосереднішим чином відбиватися на якості сучасної літератури.
Недавно був день письменника. Я бачив у соціальних мережах, як багато людей вважає себе письменниками, навіть до кінця не розуміючи, що по-справжньому означає це слово…
Хвиля графоманії заплеснула українську літературу. Вона забирає чимало простору, дезорієнтує читача. З іншого боку, так було завжди, в усіх літературах: графоман проти письменника. Лише у різних пропорціях.
– “Проза або автобіографічна, або нудна”. Часто використовуєте автобіографічні моменти в своїх книгах? В якій книзі найбільше?
– Цей вислів означає лише те, що проза, пропущена крізь письменникове серце, має особливу енергетику.
Мені дехто вперто намагався клеїти ярлик автобіографічності. Навіть у романах про письменників. Останніми роками це вже втихло.
Автобіографічна проза – це щоденникова проза. Як писав чудовий київський поет, вже покійний, Станіслав Вишенський, “постіль мою устелено шальками Терезів”.
Якщо ви маєте на увазі факти моєї реальної біографії, то нечасто. Якщо йдеться про досвід душі, який ми отримуємо із юних літ, то такий досвід є основою письменницьких книг, особливо, психологічної прози.
Звісно, що свій душевний досвід я використовую у кожній книзі. Не забуваймо ще і про те, що майстерний письменник повинен володіти даром певного перевтілення, певного тимчасового “вживання” в образ.
Інакше як би мені вдалося зобразити, припустимо, Сталіна в романі “Пальці поміж піском”?
Більше читайте за посиланням.
Comments are closed.