24-річний косівчанин Тарас Стефанів пішов на війну вслід за батьком, якого мобілізували у 2014 році. Обидва служили спершу у 30, а потім у 53 бригаді.
Відвоювавши три роки, у жовтні Тарас повернувся додому й звикає до мирного життя, пише “Репортер”.
Два Стефаніви з одної роти
З Тарасом зустрічаємося в центрі Косова. Високий, вродливий молодий чоловік з величезними блакитними очима, говорить стримано, вдумливо, з якимсь східняцьким акцентом. Посміхається, можливо, й набрався за три роки служби, бо багато побратимів переважно російськомовні.
До теми: Бійці стоматологічного фронту. Чому Миколу Андрійчука з Надвірнянщини бояться найвідважніші вояки
Зі служби Тарас повернувся більше трьох місяців тому. Каже, незвично вдома, після трьох років на війні.
«Там хоч і був дурдом у певному розумінні, але було якось стабільно й зрозуміло, – говорить Стефанів. – Знав, що від тебе хочуть, свої обов’язки й усе виконував. А тут якийсь реально — кіпіш. Служив з хлопцями з третьої хвилі, зідзвонюємося, казали, треба з рік часу, аби більш-менш звикнути. Звикаю».
Зліва направо: Григорій і Тарас Стефаніви з побратимом
А на війну Тарас пішов слідом за батьком. Григорія Стефаніва мобілізували 26 серпня 2014 року. Тарас теж ходив у військкомат, просився, але не брали. Якраз в той час вони з другом відкрили автомийку, місяць попрацювали й закрили. 8 жовтня він підписав контракт на службу в 30 бригаді – до батька. Отак Стефаніви служили в одній роті. Пан Григорій офіцера отримав ще в Афганістані і в АТО командував другим взводом, а Тарас служив у третьому заступником командира. Потім уся «тридцятка» перейшла у новостворену 53 окрему механізовану бригаду.
До теми: «Ми вижили», – франківець Ігор Склеповий про вихід з Донецького аеропорту
Тарас каже, спершу не зізнавалися матері, де служать — мовляв, Тарас у штабі комп’ютерником, а батько — на полігоні, танкіст-інструктор.
«Легше стало, коли батько повернувся – відслужив рік і місяць, – говорить Стефанів. — А там два роки й мене дочекалися. Зараз із татом зі служби згадуємо хіба якісь приколи. Обговорюємо новини, аналізуємо. Батько, казав, що в Афгані такого не було, як тут. От, американці приїздять не нас вчити, а вчитися у нас військових дій під час окопно-гібридної війни».
Розказує, що в роті був єдиним контрактником — решта мобілізовані з третьої та четвертої хвилі. Усі старші чоловіки – за 40 років.
«Було незвично. Пробував звертатися на ви, то вони мене сварили, – посміхається Стефанів. — Не було різниці у віці. Там усі рівні».
Рок, тату, адреналін
Тарас підтягує рукав кофти. На руці видно велике татуювання — напис «infantryman» (піхотинець – з англ). Набив собі в АТО. Також з 20 подібних зробив і побратимам. Була така традиція. Татуювання — одне з його хобі.
Пригадує, як робив татуювальну машинку з підручних матеріалів. От, пішли з побратимом Хірургом у дитячий магазин у Біловодську, що на Луганщині.
«Ми у формі, зі зброєю, небриті, стоїмо й вибираємо дитячу механічну машинку, – сміється Стефанів. – Аби моторчик підійшов. Стоїмо на касі, аби розрахуватися, а продавчиня дивиться то на нас, на зброю, то на ту машинку й каже — беріть так. Незручно було. Але подякували й пішли».
Собі Тарас набив ще одне тату. Після першої втрати…
«Коли нас виводили, 25 травня, у нас загинув перший боєць. З боку Росії – 150 метрів — зайшли і розстріляли нашу машину впритул. Я, Ванька і Шпріц — перші, що пішли туди. Витягували Ігоря… Госпіталь дуже далеко, багато часу втрачено, бо не було транспорту… Не довезли».
Тарас ковтає слова, очі стають ще блакитнішими. Яке тату тоді набив, так і недоговорює.
Ще одне його хобі — музика. Він грає на скрипці. Побратими дали позивний — Соліст. Каже, пробував зараз грати, але після поранення тяжко.
Музика там дуже допомагала, особливо, щось важке, навіть під час бою.
«Рок, дабстеп… Там же такий виплеск адреналіну і якраз під цю музику накладається, – говорить Стефанів. – Потрапляєш в ритм і понеслась…».
Добрі новини
Перший раз на передову косівчанин потрапив у березні 2015 року – стояли в селі Сизе, на Луганщині. Лінія розмежування — 7-8 км від кордону з ворогом. Стояли майже три місяці. Далі була Авдіївка.
«Хлопці стояли біля промзони, а наш взвод — у будинку на перехресті. В нього найчастіше влучали, — розповідає Тарас. — Просто виїздив танк і стріляв — і по нас, і по мирних».
Розказує, що в будинку жили з місцевими. Різне було ставлення.
«З нами на поверсі жила одна вчителька, надивуватись не могла, як це — заїхали військові й почали під’їзд вичищати, щітками вимивати, – посміхається Тарас. – Приходив безхатько, мовляв, хлопці дайте щось поїсти. Кажемо, даємо, але береш віник і наводиш порядок на біля смітників. Прибирав. У нас було прийнято, що має бути порядок. І собі приємно, і комусь».
20 серпня 2015 року в Авдіївці Тарас отримав поранення. Було завдання розвідати дорогу на Ясиновату, бо йшла колона танків. Коли поверталися, Тарасові вцілило в руку. Наклали шви — далі на службу.
«Але минулого року рука почала турбувати, — говорить він. — Якраз у госпіталі з колінами лежав, бо переохолодив, то пішов на консультацію. Лікар глянув, здивувався, як ще досі рухаю тою рукою, бо суглоба нема. На початку травня минулого року прооперували, поскладали. Зараз рукою рухаю, але в холод відчуваю. Потрібен хороший реабілітолог, аби розробив».
На пораненій руці Тараса ще одне тату — на кисті зображена звукова доріжка.
Та найтяжчі бої, каже, були під Зайцевим. Там вони стикалися з російським спецназом, десантниками, з піхотою.
«На попередніх позиціях відстань до ворога була від 800 метрів до двох кілометрів, – каже Тарас. — А там – противник, як на долоні за 70-80 метрів. Незвично було. Потім звиклося. Головне — швидко увійти в ситуацію».
Днями він відгуляв дружбою на весіллі найліпшого друга. Каже, той ще минулоріч телефонував, мовляв, готуйся.
«Ми тоді якраз були під Зайцевим. Така приємна новина», — не стримує посмішки. Каже, за рік, може, два і сам про це подумає.
