Софія Андрухович на два роки взяла паузу, завершуючи новий великий (“три в одному”) роман “Амадока”.
На початку наступного року “Амадока” вийде друком та відбудеться прем’єра фільму “Віддана” за попереднім романом “Фелікс Австрія”. А на початку грудня року поточного в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра вистави за тією ж “Фелікс Австрією”, яку поставив французький режисер Жюль Одрі, пише Збруч.
Отож про все це, а також про українських глядачів та читачів, про інтерпретацію тексту в театрі та кіно, про літературу та стереотипи, про світ та Галичину Юстина Добуш розмовляє з Софією Андрухович.
— То як пройшла прем’єра “Фелікс Австрії” в Івано-Франківському театрі? Чи перевершила очікування і відкрила вам щось нове у власному тексті?
— Вистава Івано-Франківського драмтеатру “Фелікс Австрія” цікава, серед іншого, тим, що її поставив молодий французький режисер Жюль Одрі. Цього року він – головний режисер театру, і цей експеримент, я впевнена, матиме багато хороших наслідків. Тому вистава з самого початку викликала велике зацікавлення з боку мешканців міста – квитки розібрали протягом сорока хвилин після їхньої появи за кілька тижнів до самої прем’єри.
Вистава дуже приємно вразила – і відразу багатьма аспектами. Мене захопили несподівані вирішення і знахідки, спосіб, у який режисер спростив дію, не завдавши шкоди багатошаровості ідеї, лаконічність і водночас промовистість сценографії: декорації самі по собі є метафорами того чи іншого стану персонажа, його місця в житті, його драми. По-справжньому вразила і переконала гра акторів, їхня природність, тонке вловлювання основних рис, характерних для того чи іншого персонажа. Для мене кожен із акторів вистави якнайкраще пасує до власної ролі. Більше того, мені здалось, що деякі персонажі вистави набагато опукліші, набагато живіші, ніж персонажі роману. Скажімо, Аделя Сколик із вистави у виконанні Надії Левченко несказанно більш цікава, магнетична і складна особа, якщо порівнювати її з героїнею роману, яка радше схожа на функцію, окреслену оповідачкою Стефанією Чорненько. У виставі глядач більшою мірою спостерігає стосунки двох живих і дуже різних жінок, яких зіграли дві дуже різні і дуже харизматичні акторки (Надія Левченко й Іванка Сірко), ніж у романі, де читач має справу з суб’єктивною і тенденційною розповіддю головної героїні, яка розповідає лише про себе і сприймає лише крізь себе.
Читайте також: Тарас Прохасько отримав премію Книги року ВВС Україна
Раптом однією з найбільш трагічних постатей вистави стає другорядна героїня, дружина священника Іванка Рідна у виконанні Тетяни Шавкової. Кожен персонаж має власну історію, ілюструє впізнаваний типаж, який водночас залишається живим і грає барвами. Робота над виставою відбувалась не лише у вигляді репетицій: разом із режисером актори читали роман – і щодня впродовж багатьох годин спільно обговорювали й обдумували персонажів, їхні історії, мотивації, особливості. Вони не мали визначеного сценарію, не виконували послідовності прописаних сцен: вистава поставала зі спільного процесу, який організував режисер. Деякі з них пручались, не бажаючи оголювати в собі певні риси. І саме тому, що всі вони разом проробили таку складну, веселу, але багато в чому й неприємну роботу, їм вдалося дуже точно відтворити сміховинність і зворушливість галицького міщанства, дрімучу суміш некультурності, пихи, залежностей, пристрастей, довірливості, беззахисності, прив’язаності і дбання. Коли я думала над тим, яким чином французькому режисерові, який всього впродовж кількох місяців мешкає в Івано-Франківську і тільки вчиться говорити українською, вдалося з такою моторошною точністю зобразити галицьке міщанство, мені спало на думку, що у пригоді йому стала рідна французька література на чолі з Флобером. Звісно, тут також заслуга кожного з акторів, які найкраще знають контекст і здатні його транслювати.
Вистава дуже дотепна, глядачі раз-по-раз вибухають сміхом. Водночас вона сумна. Окрім самообману, конструювання ілюзії, пастки спогадів і вигадок режисер вивів на перший план тему самотності – і крізь її призму висвітлив кожного персонажа.
— Тобто тут акцент таки був на персонажах. А як щодо фільму “Віддана”?
— Щойно я подумала цікаву річ: пишучи роман “Фелікс Австрія”, мені йшлося про гру з галицьким міфом про Австро-Угорщину, про сентиментальні уявлення галичан. І ось це надихнуло на створення фільму “Віддана” – романтичної фантазії українців-негаличан про Галичину, сучасного відкривання ними цього західноукраїнського контексту, який, здавалось, давно вже віджив своє, і віднаходження в ньому якоїсь нової для себе актуальності, присвоєння цього контексту – а отже зріднення й об’єднання. Мабуть, ця інтерпретація викличе у галичан ревнощі й незгоду, без огляду на виконання, але зроблена і натхнена вона точно зацікавленням і небайдужістю. Тому факт появи “Відданої” – це класно і важливо, як на мене.
Відмінність також і в тому, що міф про Австро-Угорщину для галичан настільки давній, що він давно обріс різними трактуваннями, різними надінтерпретаціями. Я б сказала, сформувалася природна дистанція, яка найбільшою мірою транслюється за допомогою іронії. Тоді як для решти українців, які тільки недавно відкрили для себе цю тему, вона не має іронічного забарвлення, трактування не встигли ще нарости – тема “щасливої Австрії” сприймається за чисту монету.
— Хм, мені тут пригадалась моя давніша розмова з Юрком Прохаськом про сексуальність Галичини для решти України. І тут, власне, й питання в тому, чи цей фільм змінить або додасть щось нове до способів стереотипізації цієї теми і спровокує продовження розмови про стосунки Галичини з іншими територіями? Бо я відчуваю, що, попри туристичний бум, стереотипи і прірви стають ще сильнішими – але про це ніхто не хоче говорити, оскільки Галичина не на часі, через що в нас з’являється ще одна замовчувана проблема.
— Стереотипи – надто складне явище (хоча самі вони – це якраз максимальне спрощення й узагальнення), щоби сприймати їх однозначно. Вони були й будуть завжди, це інструмент, виплеканий еволюцією для того, щоб людській свідомості було простіше сприймати складність життя, щоби створювати категорії й орієнтири, щоб визначати загрозу. Ми начинені стереотипами, хоч як би це нас не засмучувало, кожен із нас. Відмінність лише у багатстві відтінків і в усвідомленні людиною того, що вона так чи інакше є носієм стереотипів про інших.
Читайте: Тарас Прохасько: Фашизм з людським обличчям
Так, стереотип – це узагальнення, але він не береться нізвідки. З мільйона якостей, властивих явищу, ми вибираємо одну-дві і зосереджуємось на них. Це зрозуміло: той, хто витрачає всю свою увагу на безліч аспектів, має в розпорядженні менший ресурс, щоб помітити небезпеку. Таким чином наш зір, наше сприйняття діє вибірково: ми починаємо бачити лише ті якості, які з тих чи інших причин (під тиском спільноти, обставин, конкретного чи уявного досвіду, власної зручності і комфорту, довірливості, обмеженості тощо) присвоїли явищу або іншій особі. Стереотип – це узагальнення, яке однозначно не описує явище повністю, але він також не завжди є обманом. Мені здається, це важливо.
Звісно, стереотипи є джерелом і причиною виникнення агресії і насильства, зручним інструментом для маніпуляцій. В цьому їхня небезпека. Тому вони вимагають від нас постійного зусилля й уважності, хоч яким би марним це зусилля в результаті не виявлялось.
Але вони також можуть бути цікавим об’єктом вивчення. Навіть певним дзеркалом. В стереотипі щодо себе можна розгледіти уламок правди про себе (якщо в цей час тебе не вбивають).
Якщо я не помиляюсь, у розмові з Юрком Прохаськом вам ішлося про те, серед іншого, що будь-які стереотипи – і “позитивні”, і “негативні” – є однаково небезпечними викривленнями й спрощенням, оскільки вони підкріплюють і породжують “сексуальність Галичини”. А сексуальність неодмінно супроводжується агресією – агресія завжди є ціною, яку доводиться платити за сексуальність. У “позитивних” стереотипах настає розчарування – це викликає агресію і дає привід для “негативних” стереотипів. Замкнуте коло.
Все це схожим чином працює і в зворотньому напрямку. Хіба люди з Західної України не мають стереотипів щодо людей зі Східної України? Людині не так легко навіть перед собою визнати, що її переконання щодо когось не є об’єктивним. “Сексуальність Сходу” також існує. Просто йдеться про різні типи сексуальностей, із різним забарвленням.
Тому я б не говорила про проблему поглиблення саме стереотипів щодо Галичини. Це універсальна проблема, посилена не тільки війною і політичною ситуацією, а й специфікою нашого часу, для якого характерний вільний щосекундний доступ до такої розмаїтості опцій, що це неминуче призводить до зміцнення узагальнень і спрощень. Інакше всі ми давно з’їхали б з глузду.
Хоча й так уже з’їхали.
Щодо “Відданої”, однак, я маю таку ремарку: в її випадку мені цікавим здається якраз не те, що “вони” зробили кіно про те, як собі “нас” уявляють. Відбулося якесь зміщення ракурсу: насправді це кіно про себе самих, це фантазія про якийсь прекрасний і привабливий світ, у якому хочеться бути його творцям, і до якого їм усіх хочеться запросити. Це не протиставлення, не розділення на себе й іншого, а ідентифікування себе з іншим.
— А оце цікаво, бо дійсно досвід отої міфічної “щасливої” Австрії ніхто ще не пробував зробити можливим для переживання через масову культуру поза межами Галичини. Питання лише в тому, яка кількість людей подивиться цей фільм, адже українські фільми (незалежно від тематики) все ще отримують порівняно мізерні касові збори. Ви не думали, з чим це пов’язано? Це якісь комплекси меншовартості – чи просто люди ще не звикли ходити на українське кіно?
— Це може бути пов’язано зі страхом людини пережити сором і розчарування, а цей страх, своєю чергою, породжує відсутність зацікавлення, інертність. Невіра в сили українських кінематографістів має підстави: пожвавлення триває лише якихось кілька років, і все це – тільки початки, спроби, експерименти, здобування першого досвіду, тут неможливо без помилок і непереконливих результатів. Щоби з’явилося два-три по-справжньому хороших фільми, мусять з’явитися десятки невдалих спроб і провалів, інакше не буває. Це закономірність для будь-якої справи, але у випадку кіно йдеться ще й про особливі обставини, про значні фінанси. Звичайно, гроші – не настільки вирішальна річ, як може здаватись: поляки вміють знімати прекрасні, цікаві камерні стрічки з непередбачуваними сюжетами і особливою стилістикою, обходячись мінімальними коштами. Такий підхід здається мені дуже правильним. Це якраз те, чого нам варто було б учитись. З одного боку, українське кіно не розвинеться і не зміцніє без підтримки свого глядача. Свій глядач натомість у меншості своїй буває надмірно вимогливим – і тому уникає українського кіно, яке не відповідає його високим уявним стандартам. А здебільшого він буває надто неперебірливим і тому воліє вибрати третьосортну американську кінокомедію, схожу на яку він бачив уже тисячі разів – власне ця впізнаваність і передбачуваність вабить. Або обрати російський телесеріал на котромусь із телевізійних каналів, заради цього взагалі не доводиться платити гроші і виходити з дому.
Однак якщо все відбуватиметься у тому ключі, в якому відбувається зараз, ця ситуація буде змінюватися. Вона вже змінюється поволі.
— От зараз, після перемоги Зеленського (нещодавно ще й опублікували топ-10 відео, які українці найбільше дивляться на youtube) багато говорять про певний “відкат” назад і української політики, і суспільства загалом. Чи може процес еволюції бути реверсивним?
— Я не науковець, не соціолог, я не можу з певністю робити висновки про “відкат” чи “прогрес”. Але припускаю, що насправді жодного особливого відкату чи регресу не сталося – так само, як, на жаль, не було й такого рівня й глибини еволюції, яку б нам хотілося бачити, в яку б хотілося вірити. Думаю, йдеться радше про певне проявлення, вихід на перший план певних тенденцій, які розвивались, нарощувались, але до якоїсь миті не ставали очевидними, не були проговореними і втіленими в дію – скажімо, готовності брати на себе відповідальність, ризик, жертвувати власними зручностями, безпекою і навіть життям заради важливих змін. Те, що врешті відбулося таке проявлення у суспільстві, своєрідне дорослішання – факт, і цього не змінити, і ця лінія не може просто взяти й обірватися. Але водночас із того ж суспільства нікуди не зникали, не випаровувались, не сходили нанівець інші звички й тенденції. Я не думаю, що топ-10 відео на youtube у нас будь-коли тішив смаком і адекватністю. Може, ми просто воліли цього не помічати, надто захопившись мріями про реальність швидкого й безповоротного поступу. Чому ж помітили останнім часом? Чи, радше – чому нас змусили це помітити? Тому що на кожну з тенденцій наростає і посилюється реакція. Те, що відбулося під час Євромайдану і продовжувало відбуватись із початком війни – намагання змінити систему, зробити її прозорішою, вийти в поле виразнішої самоусвідомленості, окреслити самих себе, – інших людей (тих, які не брали в цьому участі, які залишались пасивними) налякало. Вони побачили в цих рухах загрозу для себе самих. Буває так, що необхідність збагнути, ким ти є і куди тобі слід рухатися, стає тотожним небезпеці. А спонукання окреслити власну ідентичність – заперечення тієї ідентичності, яка замовчувалась, яка ніколи не була виразно окресленою. Або ще інакше: чиєсь намагання окреслити власну ідентичність може видатись комусь іншому загрозою для його власної ідентичності.
Читайте: Юрій Андрухович: Про чорні дні
Мені зараз спадає на думку Віктор Петров-Домонтович, один із персонажів мого нового роману, і його “історіософічні” есеї. Взагалі він був блискучим есеїстом, хоча можливість реалізовувати себе у цьому жанрі випала йому дуже коротко – під час перебування в Німеччині, коли виконував завдання радянських спецслужб. Він писав есеї – і я вірю, що писав у них саме те, що думав насправді, був у них найближчим до себе самого – прикриваючись перед тодішнім МДБ власною роллю, необхідністю втертись у довіру українським еміґрантам. Тобто цим він себе відмазував перед своїм начальством, водночас висловлюючи важливі для себе речі, речі, в які вірив. Хоча цього, звісно, не можна знати напевне. Юрій Шевельов окремо виділяв у Петрова саме його талант есеїста.
Отож, одна з основних тем Петрова – це відсутність еволюції, відсутність висхідного процесу розвитку людської історії. Він доводить, що кожна наступна епоха завжди є запереченням попередньої, її антитезою, що жодна з епох, жодне з явищ не виникає самодостатньо, а завжди є протиставленням, дискусією з чимось, що відбувалося напередодні. Коли ж Петров говорить про ХХ століття, яке він протиставляє епосі Ренесансу, епосі гуманізму, яка все ще, на його думку, тривала до кінця ХІХ століття, то формулює речі, які можна віднести й до нашого часу. За словами Петрова, в його час заперечено ідею еволюції, а замість неї утверджено ідею революції. Ознаки часу – “не поступ, а катастрофа”, “не еволюційний розвиток, а розвиток через кризу”. Він говорить про одночасність прогресу й деґрадації, про одночасність руху в різних напрямках, про ламані лінії руху, зиґзаґи, розриви й кола.
Мені здається, ці тексти неймовірно актуальні зараз.
— Перейдемо тоді до сучасної літератури. В останні роки повернулися великі романи чи не всіх жанрів, що є трохи парадоксальним для епохи твіттеру і всіх інших коротких форм самовираження. Чи свідчить це про захисні реакції як письменників, так і читачів від надмірного спрощування, чи загалом захист від інформаційних потоків і стресів, від яких товсті книжки рятують найліпше? Чи можуть літературні форми також залежати і від політичних умов?
— Ви маєте рацію – і тенденція, про яку ви говорите, дає надію. Хоча ви ж розумієте також, про що йдеться мені: з одного боку – так, з’являються великі, навіть величезні романи, і саме такі романи раз по раз спричиняють навколо себе справжній галас і ажіотаж. Але з іншого боку – люди втрачають навичку читати довгі тексти, дочитувати книжки до кінця, довго тримати увагу. Я не знаю, чи стосується це тих самих людей, чи це якісь різні категорії людей, різні типи. Але можу сказати, що тотальне занурення в мережу з усіма її соціальними медіями, з формою, яку набрали новини, з картинками, короткими кліпами, миготінням виховує зовсім інший тип уваги, задіює наш мозок в інший спосіб, ніж того вимагає читання довгого тексту. Я не кажу, що це погано – говорю лише про те, що відбуваються зміни. Мабуть, ви маєте рацію і в тому, що поява дедалі більшої кількості товстих книжок різних жанрів – це природна відповідь літератури на ці зміни, закономірний прояв екології. Миготіння втомлює і спричиняє тривожність – тяглість довгого тексту відновлює рівновагу, заповнює порожнечу, надає ваги і пояснює клапті розмаїтої і суперечливої інформації. Виходячи в мережу, ми без жодного захисту занурюємось у хаос проявів, які дедалі складніше збагнути, класифікувати, перевірити, оцінити. Таким чином виходить, що, шукаючи протиотрути, людина зависає між двома основними дуже різними опціями: між стереотипами і літературою. Звернення до літератури потребує зусилля. Але з зусилля завжди можна почерпнути силу – про це свідчить уже навіть будова самого слова.
Щодо політики й літератури – безсумнівно, політична ситуація впливає значною мірою. Взагалі, якщо говорити про закони екології, у випадку української літератури ми маємо виразний зразок того, наскільки цей процес живий, чутливий – і водночас впертий. Нашу літературу було мало не повністю винищено у 30-х і загнано у ситуацію жорсткого контролю, яка тривала довгі десятиліття – але щойно ситуація почала змінюватись, незважаючи на всю непевність і пертурбації, почалось відновлення й надолуження. Ми часто нарікаємо на те, що відбувається в українському літературному процесі, на те, чого в нас немає – але насправді все, що відбувається, дуже закономірно. А відбувається якраз поступове наростання плоті, заповнення таких величезних прогалин одночасно в багатьох місцях. Це не може статися одномоментно і не може відразу тішити якістю. Мені здається, цей процес навіть не завжди залежить від нас. Ми стаємо його засобами, його інструментами. Часто ми самі не усвідомлюємо справжньої причини того, чому заповнюємо ту чи іншу лакуну.
— Тут мені спало на думку таке фантазійне, що, можливо, література, як і природа, відчуваючи в самі собі певні лакуни чи хвороби, сама інтуїтивно збалансовує їх? Може, це не ми розвиваємо літературу, а вона нас?
— Це якраз те, що я маю на думці. І це не містика: йдеться про глобальний процес, який має свої чіткі закони, рушійні сили, власну інерцію, логіку. На цей процес впливають обставини, на нього впливають інші процеси. Якщо докласти цілеспрямованих зусиль, цей процес можна пригальмувати, можна створити йому перепони, можна намагатись контролювати його русло упродовж певного часу. Але рух відновлюватиметься знову і знову згідно з законами фізики. В цьому випадку, у випадку літературного процесу, напевно, закони фізики й метафізики збігаються. Ми впливаємо на нього своїми намірами, зусиллями, зацікавленнями, знаннями, роботою. Ми надаємо йому певних обрисів, темпів, форм. Але й він наповнює нас темпами, сенсами, відповідностями, захоплює і несе – і ми, не завжди свідомі цього, схильні вірити, що самі вибираємо напрямок. Така ось метафора.
— Ви не є активною користувачкою соцмереж і фактично зруйнували міф про необхідність всюдисущної присутності письменника для кращого продажу книг. Як вам по ту сторону реальності, де не потрібно щодня щось лайкати, коментувати, поширювати і відволікатися на ті ж срачі?
— Я знайшла відповідний для себе спосіб життя. Таким чином можу зробити найбільше, бути корисною. Потребую довших проміжків концентрації і не потребую миттєвої реакції інших на мої слова чи дії. Я можу добре працювати, лише маючи певність у власному просторі й часі. Мені дуже пощастило з близькими людьми, які сприяють тому, щоб я могла зануритись у процес і залишатись у ньому, поки не відчую, що моя справа доведена до кінця і я можу віддавати її назовні.
Мабуть, йдеться про певні мої особливості: розмаїтість і хаос соціальних мереж надто розладнують. Спершу я побоювалась, що втрачатиму щось важливе, якщо не братиму участі в цьому вияві життя, але згодом виявилось, що навіть якщо я щось втрачаю, то здобуваю речі, набагато для мене корисніші. Зрештою, навіть не користуючись соцмережами, ти завжди в курсі найважливіших подій, якщо не живеш відлюдником у печері на острові (і не відмовляєшся від мережі як такої, просто намагаєшся фільтрувати власні джерела). Ти все одно про все знатимеш, ось тільки побережеш себе від надміру, від усіх нюансів усіх точок зору і виплесків емоцій тисяч людей. Здавалось би, чим більше інформації, тим повніша картина. Але коли критичну межу перейдено, інформація вже тільки заплутує, замилює очі, тривожить і робить нас безпорадними перед нею.
Я намагаюся практикувати щось на кшталт емоційної гігієни. Це мій вибір. І досвід показує, що в моєму випадку це працює найкраще.
Інтерв’ю Юстини Добуш
Comments are closed.