Першого вересня 1866 року на чернівецький вокзал прибув перший потяг з Відня. Місцеві мешканці захоплювались та водночас боялись цього. 150 років тому залізниця асоціювалась з катастрофами та проблемами для місцевих виробників. Адже тепер до Галичини й Буковини могли потрапити західні товари – якісніші та часом дешевші за тамтешні. З іншого боку, потяг 1866 року промовляв до всіх і кожного: тепер і ви в Європі!
Разом із залізницею на східні кордони Австро-Угорської імперії прийшов модерн. А з модерном економічний та культурний розвиток. В межах однієї імперії почалося те, що сьогодні ми називаємо глобалізацією. І, аби приєднатися до цього, достатньо було купити квиток в один з трьох класів, як зараз достатньо підключитися до Wi-Fi, пише в матеріалі “Локомотив “Європа” на Curiousmole.com. Автори пропонують подорож потягом шістьма містами – від Чернівців до Відня. Ми подивимось лише на Івано-Франківськ, а охочі здійснити всю подорож можуть прочитати і продивитись весь мультимедійний проект.
…До Івано-Франківська ми їдемо експресом «Чернівці-Львів». Оскільки єдиного потягу до Відня вже не існує, ми готуємо себе до частих пересадок. У вагоні ніяких спальних місць – це скоріше електричка з новими сидіннями, автоматичними дверима та чистотою. Цим потягом подолати відстань між Чернівцями та Франківськом можна за годину сорок п’ять хвилин. Майже стільки ж часу треба витратити, аби доїхати з околиці Києва до його центру. Мобільність вражає й заспокоює душу – ми не будемо змушені провести половину дня в задусі чи холоді, як це зазвичай трапляється в українських потягах. Однак саме сьогодні колію рясно засипає снігом і ми прибуваємо із затримкою у дві з половиною години. На станції Івано-Франківськ провідниця навіть не відкриває двері, розмріяно дивлячись у вікно, вона чує наше:
– Ой, дайте вийти, – панікуємо, помітивши, що вагони починають відправлятися далі на Львів.
– А я думала, що ніхто не вийде тут, – так само розмріяно говорить провідниця й відчиняє.
І справді, зі всього потягу на перон виходять тільки четверо: ми і дві великі валізи. Наші валізи. Далі привокзальне кафе та чай, намагання викликати таксі до готелю й усвідомлення, що доведеться йти пішки.
– Я їй кажу, хай їде до Польщі заробити на квартиру. Можна з чоловіком, а можна ж і без, – розкидає пальцями жінка тридцяти п’яти років за сусіднім столиком.
– То сама їдь, – відповідає її співрозмовник, допиваючи світле пиво.
– Та сама я до Москви збираюсь. А що? Буду там фізкультуру викладати, – завершує жінка.
На стінах закладу висять картини Станіслава. Того самого міста, яким Івано-Франківськ був близько вісімдесяти років тому. В цих зображеннях ледве впізнається теперішній Франик, як його часом називають місцеві. Івано-Франківськ ХХІ століття – пам’ятка алогічності радянської архітектури, хаотична забудова сецесійних ансамблів і якась тотальна «хрущьовизація» навколишнього простору. Зруйнований під час Першої світової війни, доруйнований під час Другої й недолуго забудований в епоху Радянського союзу, Івано-Франківськ подекуди все ще зберігає свій європейський шик. Тим самим демонструючи, що колись тут був зовсім інший світ.
Настільки інший, що називати теперешнє місто Станіславом беруться тільки найзавзятіші. Або ж письменники та митці, яких надихає історія австро-угорського Франківська. Станіслав як місцева легенда про старі добрі часи, коли дерева були великими, а панянки носили довгі, пишні сукні.
Письменник Юрій Андрухович вважає ідеальним рішенням повернення назви Станіслав чи Станиславів в офіційний обіг тільки за умови створення історико-культурного заповідника в центрі міста. В іншому випадку це не має сенсу, адже у Франківську вже не тільки інші люди та інша забудова, але й інший стиль життя.
«ХХ століття нанесло Івано-Франківську такі втрати, які є невідновлюваними. Наприклад, Голокост. Переважна більшість єврейського населення Станиславова була знищена. Польське населення було вимушено покидати місто. До того ж, станом на 1946 рік українське населення міста вже не було тим українським населенням 30-х років. Тут відбулося велике переселення народів: кого відправили в Сибір, кого на той світ, хто переїхав на Захід», – розповідає Патріарх української літератури (так в письменницьких колах України називають Юрія Андруховича). І додає, що спустілі квартири й будинки заселили вихідці зі східних частин Радянського Союзу та мешканці навколишніх сіл.
– А Ви відчували себе радянською дитиною в 60-70-і роки у Франківську? – питаємо в Юрія Андруховича.
– Я виростав з протиставленням: є ми і є вони. Вони – партійні, вони – не місцеві, російськомовні. Російськомовні ж називали нас «мєстні». Ми їх – «руські». Хоча в багатьох з них були прізвища на –енко (найхарактерніший суфікс українських прізвищ), вони походили з Київщини чи Харьківщини. Але на це ми не дивились. Особисто я мріяв про Європу. У віці восьми років я потрапив до Праги – там знайшлися наші родичі, які колись виїхали з України. Це був 1968 рік і здається та подія визначила все моє подальше життя. Здавалося, що такого особливого у комуністичній Чехословаччині? Але там ми застали піковий момент Празької весни, а коли повернулися додому, то дізналися, що радянські війська увійшли в Чехословаччину (вторгнення радянських військ у Чехословаччину влітку 1968 року з метою «контрреволюції» та придушення антикомуністичних протестів).
Я запам’ятав Прагу як дуже кольоровий світ, де приязні люди, не злі й не агресивні. Там я вперше побачив хлопців з довгим волоссям та міні-спідниці у дівчат. Тамтешні телеканали показували концерти Beatles. Пам’ятаю, що після тієї подорожі я став таким неформальним лідером в хлопчачому товаристві: вони слухали мої історії про той західний світ, дивилися на іграшки і одяг звідти. Я був наче орфей, який повернувся з пекла. Тому й відчував себе шокованим тим, що наша радянська армія напала на той прекрасний світ. Більше того, тоді у військо забрали мого батька як резервіста. Але я був не на стороні радянської армії. Так, у вісім років, стався перший в моєму житті політичний конфлікт з радянською владою.
Зараз Івано-Франківськ це місто, де успішно втілюються у життя різноманітні урбаністичні проекти. Місцева молодь повна ентузіазму та ідей, на які надихають західні приклади. Пояснюється це не тільки протистоянням «ми-вони», яке існувало у Франківську упродовж всієї історії Радянського Союзу, а ще й впливом Австро-Угорщини. З’являється такий термін як «галицька зарадність» – вміння дати собі раду в будь-яких умовах.
А також це місто по праву носить назву літературної столиці України. Чого тільки вартий «станіславський феномен» – мистецький та письменницький бум в Івано-Франківську 80-90-х років, який став знаковим для всієї української культури.
Письменник Тарас Прохасько каже, що в Івано-Франківську дуже відчутне галицьке звичаєве право, яке було сформоване саме в Австро-Угорські часи. «Суспільна домовленність має тут сильне значення. Ці правила домовленності у Франківську є набагато сильнішими, ніж на сході чи центрі України», – розповідає Прохасько. Австро-Угорщина на час розбудови залізниці до Чернівців діяла спираючись на базові демократичні засади. Чиновники знали про багатонаціональність імперії й тому була необхідність м’якого вирішення різноманітних конфліктів.
Так, владою підтримувалось створення спільнот, товариств, тощо. І, завдяки цьому, виникло громадянське суспільство. У ХІХ столітті Австрійська імперія приносить на землі Галичини культуру ініціатив. Але, на думку Юрія Андруховича, максимально ця навичка розвивається за часів Другої польської республіки: «Тоді була дуже агресивна урядова політика на асиміляцію українства. Опір цьому чинився не тільки через терор, а й законними шляхами – розбудовою громадянського суспільства». Як би там не було, сьогодні Галичина це форвард українських змін.
Офіс «Теплого міста» у Франківську це справжній вулик – всі намагаються встигнути, зробити більше й зробити краще. Тепле місто – це платформа для втілення різноманітних місцевих ініціатив. Від велодоріжок до он-лайн радіо Urban Space. Голова та натхненник «Теплого міста» Юрій Филюк каже, що вони просто хочуть зробити життя комфортнішим:
– Вміння давати собі раду – це дуже про галичан. Австро-угорський період повпливав на відчуття приватної власності та певних культурних аспектів.
– Варто і далі надихатися Австро-Угорщиною?
– Наше завдання – віднаходити сильні елементи в тих культурах, до яких ми мали причетність і шукати свою власну ідентичність. Бо ми все ж таки українці, –підсумовує Юрій Филюк.
Зараз до Франківська варто їхати не тільки за смачним журеком (традиційна польська зупа), а й за активним середовищем, ідеями та можливістю їх втілити.
Як і сотню років тому, Франківськ надихає письменників та митців, наче велика творча резиденція. Найзатишніше місто України без залізниці Відень-Чернівці могло би так і лишитися депресивним селом на межі ХІХ століття.
Але, завдяки прокладеній колії, Івано-Франківськ став воротами у Карпати, портом, куди сходяться гірські ресурси та здобутки від «гуцульського туризму». Не випадково дирекція залізниці була розташована саме у Станиславові. Кажуть, що за це велись справжні баталії й навіть було завезено хабар у Відень, але це вже зовсім інша історія.
