“Кожен день протистояння – ще одна цеглина у безкінечну стіну, яку ми з ними нині поміж собою вибудовуємо”, – Сергій Жадан, спеціально для DW.
Ми якось швидко й доволі легко навчилися вимовляти “вони”. Є ми, і є вони. Відповідно, між нами існує купа відмінностей і перепон. Як умовних (різні погляди, різні принципи, та чого там – різна ментальність), так і цілком реальних – лінія фронту, блокпости, мінні поля, захоплені населені пункти. Ми з цього боку, вони з іншого. Ми не зовсім знаємо й не надто розуміємо, що там, за цими перепонами відбувається. Єдине, що не викликає в нас жодного сумніву – з того боку знаходяться вони.
Вони теж, між іншим, легко вимовляють це слово – “вони”. Щодо нас, ясна річ. Поділ чіткий і не передбачає жодних нюансів – по той бік фронту знаходяться вороги. Не обов’язково знати їх в обличчя, не обов’язково чути їхні голоси, не обов’язково у принципі вирізняти із загальної маси окремі постаті. Достатньо того, що це вони – монолітна маса ворогів, які нам протистоять. Прості правила, зрозуміла лексика. Все, що надиктовується з телевізійних екранів, все, що дбайливо вкладається в голови. Наші. І їхні.
Уявні перепони
При цьому виявляється дивна річ – можна скільки завгодно змагатися в уїдливості й ненависті щодо них, можна обурюватися з їхньої реакції на нас, проте лишається очевидним, що всі ці поділи й перепони насправді мало що змінюють. Перепони здебільшого вибудовуються у нашій уяві, аніж на реальних автомобільних трасах, які нас із ними колись поєднували. Та й поділи – річ сумнівна, особливо з огляду на справжні проблеми живих людей. І попри війну, смерть і кров, ми й далі мусимо одне на одного реагувати. Мова, звісно, не лише про взаємні образи та претензії. І не про безкінечну війну, що так чи інакше зіштовхує нас із ними, зіштовхує їх із нами, щоденно зводячи нас лицем до лиця.
Мова про загальну підлість та алогізм усього того, що відбувається. Вся ця війна, яку не називають війною, все це імітування мирного життя в містах, де владу утримують озброєні люди, дивні маневри та невидимі схеми з фінансуванням, виплатами, забезпеченням, блокадою та розмежуванням. Щоденний абсурд, щоденна дурість, щоденне намагання жити, вперто ігноруючи реальність, лише посилюють взаємне несприйняття й відчуження.
Стіна
Що цілком зрозуміло: кожен загиблий на фронті – привід для ненависті, кожен розбомблений будинок – привід для проклять, кожен день протистояння – ще одна цеглина у безкінечну стіну, яку ми з ними нині поміж собою вибудовуємо. При цьому далі вперто, з якоюсь дивною затятістю за цю стіну зазираючи, дивлячись, що там робиться, злісно коментуючи, зловтішаючись, вірячи найбільш фантастичним байкам і заплющуючи очі на цілком очевидні речі. А речі такі, що стіна стає все вищою, зазирати за неї щоразу важче, а побачене за нею стає все незрозумілішим.
Все це справді дивно й не надто весело. Ми сміємося з їхніх спроб побудувати макет радянського минулого й страшенно злостимося, що їм це подобається. Ми знущаємося з їхніх “міністрів”, проте вперто дивимося їхні інтерв’ю. Ми говоримо про війну з Росією, про російські війська та чеченців, при цьому автоматично зараховуючи до сепаратистів усе мирне населення, що залишилося по той бік фронту. Максимум, що ми можемо собі дозволити – це припустити, що з того боку є все ж певний відсоток “нормальних”, яких ми милостиво дозволяємо евакуювати на цей бік (але, бажано, не на нашу вулицю). Ми готові міряти ці відсотки, вираховувати їх, для нас це принципово – який саме відсоток там заслуговує на потенційне прощення.
З ними, що характерно, відбувається щось подібне. Вони стверджують, що нас немає, проте приїжджають до нас за пенсіями. Вони відмовляють нам у праві на існуванні, проте не відмовляють собі в праві отримувати від нас допомогу. Вони дивляться на нас так, ніби ми всі з’явилися тут лише рік тому. При цьому не зрозуміло, звідки ми з’явилися.
На війні, як на війні
І ми, і вони радо підхоплюємо чергові гасла та ідеї, якими нас озброюють, охоче повторюючи маячню про карателів і орків, всю цю військово-польову термінологію та атрибутику, яка вже понад рік займає в нашій свідомості все більше місця. Ми тішимося з їхньої дрімучості, вони радо повідомляють про наші проблеми, ми чекаємо від них каяття, вони пишаються своєю згуртованістю, ми співаємо про героїв, вони виготовляють нові ордени та медалі. А головне – і ми, і вони пророкуємо одне одному швидку загибель, остаточний занепад і забуття. Так і не інакше. На війні, як на війні. Особливо, якщо ти на ній ніколи не був.
Найприкріше, що вже сьогодні можна припустити, чим усе це завершиться. Для цього, гадаю, не слід бути політологом чи воєнним стратегом. Все завершиться тим, що нам усім (нам, усім), рано чи пізно, так чи інакше, доведеться цю стіну розбирати. Всю, до останнього каменя. Власними руками. Скільки часу на це піде, скільки зусиль, скільки нервів – ми собі навіть не уявляємо. Вони – тим більше.
