У Івано-Франківську показали ексклюзивний допрем’єрний показ фільму «Гніздо горлиці» за участю творчої групи фільму. Головну роль зіграла актриса українського театру і кіно – Римма Зюбіна.
Джерело: Вежа
«Гніздо горлиці» – український повнометражний фільм про проблему еміграції, коли українські жінки їдуть на заробітки за кордон. Режисер стрічки – Тарас Ткаченко.
Життя Дарини (Римма Зюбіна) в італійській родині, де вона доглядала за старою синьйорою було б нестерпним, якби не її син Алессандро (Мауро Чіпріані). В кожного з них є своє минуле, яке не відпускає, але тепло і щирість ваблять їх одне до одного. Після повернення в Україну до чоловіка і доньки, Дарині доведеться зробити непростий вибір між життям яке вона знала і тим, яке привезла з собою.
У кіно Римма Зюбіна знімається з 1992 року: першою кінороботою стала роль в комедії положень «Ідеальна пара». Починаючи з 1992 року Римма зіграла понад півсотні ролей. Зюбіна – актриса, затребувана режисерами фільмів і серіалів. В її фільмографії такі популярні телепроекти, як «Осінній вальс», «Контракт», «Здрастуй, мамо!», «Заєць, смажений по-берлінськи», «Одеса-мама» і «Брат забрати – 2», «Особисте життя слідчого Савельєва», «Пограбування по-жіночому», «Безсмертник».
З Риммою поговорили про фільм, у якому їй довелося постати у кардинально іншому амплуа та про Івана з Івано-Франківська.
– Риммо, які у вас асоціації з Івано-Франківськом та які враження від міста?
– Вони тільки найприємніші. Ми колись привезли сюди виставу «Гамлет» Молодого театру у постановці Станіслава Мойсеєва. Я грала Офелію. Мені здавалося, що в залі нікого немає з моїх родичів чи знайомих і коли мені винесли величезний букет троянд, який подарував представник польського консульства – я була приємно здивована. Незважаючи на те, що зазвичай я залишаю квіти, але цього разу я взяла їх із собою до Києва. Це було дуже важливо для мене. Пригадую, тоді був неймовірний аншлаг, нас приймала повна зала. Було навіть краще, аніж у Києві.
До того ж, з Франківськом мене пов’язує дивовижна історія. Тут мешкає один хлопчик, звуть його Іван Шкромида. Колись давно, моя мама побачила телевізійний сюжет про талановитого хлопчика Івана, у якого немає інструменту для занять музикою. І знаєте, у мене вже 20 років як немає тата, а він був військовим, проте дуже захоплювався музикою і сам купив для себе баян та навчився грати. Коли тата не стало, ми вирішили, що нікому не будемо його віддавати, оскільки це буде наша згадка про батька.
Коли мама побачила цей сюжет, сказала, що вирішила віддати цей баян хлопчику Івану з Івано-Франківська. Тоді я довго шукала сюжет про Івана, та й самого Івана. Раптом у 2008 році я випадково поїхала до Івано-Франківська і ми побачилися із хлопчиком Іваном, тоді я і подарувала йому цей баян. Ми з мамою і досі спілкуємося з ним та його батьками. Я все чекаю на запрошення у перший ряд на Іванковий концерт.
– Ви завжди енергійна та жвава людина. Як вдається не втрачати таку безпосередність?
– Мабуть це природні якості, темперамент. Гадаю, що краще розвивати у собі позитивні якості, аніж негатив. З негативом і без того достатньо людей. Мені так дано і я це не приховую.
– Чим для вас став фільм «Гніздо горлиці»? Як вдалося пережити роль українки заробітчанки?
– У мене не було жодних проблем із тим, щоб зрозуміти та відчути роль. Коли я працюю над матеріалом, достатньо у нього занурююсь і розумію, що це моє. Часто мені матеріал сам віддячує. Як? Я зустрічаю людей, котрі розповідають свої історії, свій біль. Вони додають до моєї скриньки перлини, які завершують загальну картину.
– Чи маєте у колі знайомих жінок, котрі виїхали за кордон для заробітку?
– Є, але не жінка, а чоловік. Колись ще давно, чоловік моєї рідної сестри Лариси поїхав працювати у Чехію на будівельні роботи. Там він заробив собі хворобу і був змушений повернутися додому. Потрібно розуміти, що не все так солодко, не все так, як мріється.
– Чи погоджувалися ви із вчинками вашої героїні?
– У мене не було жодного супротиву. Бувало в інших ролях і таке, що не розуміла жінок. Я грала згідно із сценарієм, але я не погоджуюся з героїнею. Цього року, я була абсолютно на її боці. Я б також вагалася із вагітністю. І не варто мені розповідати, що це божественно. Це все слова. В реальності, коли ти повертаєшся із чужої країни і розумієш, що ти вагітна, а тут твоя сім’я, село, думки і твоя дитина у такому ж стані. Я її розумію і дуже люблю.
Мої колеги по майданчику говорили, що я справжня «баданте», що я дуже реальна. У стрічці ми ніде не приховували синці під очима, не приховували втому. Я не переймалася тим, гарно я виглядаю, чи ні.
У цьому фільмі я зовсім не така, якою мене звикли бачити. Я не розповідаю анекдотів, веселих історій, я не несу світло. Там я – мовчазна, дуже зосереджена з постійним переляканим поглядом. Це такий біль, який ти несеш у собі.
– Як вдається залишати проблему героїні за дверима знімального майданчика?
– Це така професія. Я вже стара артистка, тому це справа досвіду. У цій роботі потрібно добре володіти технікою. Потрібно розрізняти, де особистий світ, а де світ професії. Не скажу, що я можу закрити двері кіностудійної машини і все там залишити, як і не можу не думати про домашнє. «Гніздо горлиці» ми знімали в експедиції, тому було простіше налаштуватися на роботу.
