Руки говорять тихо. Як це - бути сурдоперекладачем у Франківську

Жестовою мовою володіє дуже небагато людей, хоч її носії завжди є серед нас. «Репортер» зустрівся із сурдоперекладачкою Ганною Семчишин на її робочому місці – в Івано-Франківському центрі Українського товариства глухих.

На годиннику восьма ранку, а пані Ганна вже давно на роботі. День тут ненормований: коли кличуть – треба допомогти, пише “Репортер“.

– Пані Ганно, як ви вивчили мову жестів?

– Я не з сім’ї нечуючих, мову вивчила сама. Ще у сімдесятих роках їхала зі стриєм на екскурсією від підприємства, де він працював. В автобусі були люди, які не говорили, лише показували руками різні жести. Я спіймала один жест (складає руки хаткою – авт.). Питаю: «Стрию, що це таке?». Він пояснив, що це означає село. Після того показав мені ще кілька слів. Я почала цікавитися.

Коли закінчила школу, то стрий запропонував мені йти працювати на підприємство, бо з нього можна було поїхати на курси до Києва і там опанувати мову жестів. Так я почала з абетки і крок за кроком вивчила. З того часу практично все моє життя пов’язане з людьми, які мають порушення слуху. Це мої друзі, вони часто приїжджають до мене додому, до моєї родини. Наприклад, моя внучка знайома з такими людьми з дитинства, і в школі вона завжди шукає спосіб допомогти комусь слабшому.

Репресовані та вбиті НКВД. Як прикарпатці шукають правду про своїх рідних (ФОТО)

– Скільки сурдоперекладачів у франківському товаристві глухих?

– Лише двоє – я і Світлана Магас. Працюємо, щоб нечуюча людина була захищена й отримувала допомогу. Ми відчуваємо їхню вдячність і повагу. Особисто знаємо кожного. Інколи батьки чують добре і не завжди можуть справитися з нечуючою дитиною. Просять нас роз’яснити мовою жестів.

Буває, доводиться і посварити. Наприклад, воюю з «швидкими кредитами», щоб вони не оформляли їх через інтернет. Інколи замовляють товар в інтернет-магазинах, а приходить щось інше. Їм треба бути обережними, бо вони не отримують всю інформацію повністю.

– З якими проблемами допомагаєте найчастіше?

– Є різні ситуації: і весілля, і похорони. Зараз буду допомагати сім’ї, де слабочуюча дівчинка хоче бути перукарем. Будемо поступати у франківський коледж. Потім маю візит до візового центру: нечуючий хлопець буде працювати у Польщі. На території Франківська теж є організації, де приймають на роботу. Наприклад, часто беруть в АТБ. А в підприємстві «Екопродукт» одна наша нечуюча працює близько шести років. Ніхто з керівників не жаліється (посміхається – авт.)

Є кримінальні справи: у 2019 році вдень на вулиці наркоман напав на нечуючого чоловіка. Він впав, налякався, а той зірвав у нього золотий ланцюжок. З цієї справи вже буде друге слухання.

Незручний кандидат. Чому облрада не хоче призначати керівником ОДКЛ Тараса Мельника

У травні наша підопічна народила дівчинку. Спілкувалися з її лікаркою, все пройшло добре. Допомогли їй оформити документи на дитину.

– Що змінилося у зв’язку з карантином?

– Зараз більше працюємо дистанційно, надаємо інформацію з особистих телефонів. Спочатку телефонували на Skype дуже багато, не розуміли, чому не можна виходити з хати. Хоч, наприклад, «Прямий» канал транслює новини з дуже професійними київськими сурдоперекладачами. Вони це дивляться, але все одно хочуть дізнатися від свого перекладача – «рідного». Доводилося заспокоювати, пояснювати, що треба потерпіти, не виходити, бо можна заразитися. Потім багато родичів дякували, що нам вдалося їх заспокоїти.

Тепер уже всі освоїлися, але й далі часто телефонують на Skype. Ось є 18-річний хлопець, з яким ми мали пройти медкомісію, але почався карантин. Лікар був у захисному костюмі, чути погано, доводилося дуже прислухатися й так перекладати. Але вдалося оформити довічну групу інвалідності. В умовах карантину загалом трохи важко. Маску нечуючі просять знімати, коли спілкуєшся, бо не видно губ і міміки…

А в Богородчанському районі на підприємстві не було замовлень, і працівників відправили у відпустку за свій рахунок. Нечуючому хлопцю доводилося пояснювати по Skype, що його не звільнили.

Також багато працювали з соціальними службами, які цікавилися, в яких умовах живуть нечуючі діти з Калуської спецшколи, яких відправили додому через карантин.

Спецшколи міняють на сім’ї. Яка доля інтернатів на Прикарпатті

А ще під час карантину одна людина померла, довелося онлайн усе вирішувати, щоб поховати.

– Напевно, важко втрачати давніх знайомих?

– Так, складно бачити, як йдуть з життя ті, кого ти знаєш 40 років. Одного разу, коли моя нечуюча людина потрапила в лікарню, я прийшла як перекладач і була поруч в останні подихи його життя. Потім мені сказали: здається, Ганно Яківно, він чекав на вас. Потім треба було ще зв’язатися з родичами, передати всю інформацію.

– Чи стало легше людям з вадами слуху в Івано-Франківську?

– Якщо порівняти з попередніми роками, зараз справді легше. Дуже добре з нами працює ЦНАП, нас там уже всі знають. Бо буває різне: треба зняти з реєстрації, прописати, отримати довідку про склад сім’ї. Тепер з нами онлайн без проблем спілкуються лікарі будь-якої поліклініки. Намагаємося, щоб кожен нечуючий мав у своєму додатку у смартфоні програму «Івано-Франківськгазу» та «Водоекотехпрому», де видно борг, залишок на рахунку. Це полегшує життя. Але не всі мають смартфон, є люди досить поважного віку – доводиться допомагати вручну.

– Жестова мова відрізняється у різних країнах?

– Є міжнародна мова і є свої мови в кожній країні. Сама абетка різна, але з часом можна порозумітися. Наша мова схожа до російської, білоруської, трохи до польської. Хоч наші нечуючі їдуть у Польщу, в Чехію, але й навіть в Іспанію, Німеччину, Грецію, і там без проблем працюють.

Мова збагачується: от, є тепер слова «коронавірус», «мобільний зв’язок», «електронна пошта». Я слідкую за цим, дивлюся на перекладачів на «Прямому», бачу нові слова, які можу використовувати. Але у нас є свій місцевий діалект. Колись я була в Києві на підвищенні кваліфікації, це було взимку. Я кажу перекладачам жестовою мовою: «Будь ласка, приїжджайте до нас на Різдво!» (показує жест, ніби підкидає щось доверху – авт.). Це наше слово, бо пшеницю ґазди кидали до стелі. А у них Різдво буде по-іншому.

– Де навчають жестовій мові?

– Можна звертатися до нас у центральне управління, у Києві часто проходять курси. А загалом, щоб вивчити мову, потрібне тільки бажання, терпіння й велике серце. Зараз багато молодих лікарів цікавляться, хочуть знати основні терміни своєї професії. Також, проводимо зустрічі з випускниками школи міліції, які будуть у своїй роботі стикатися з людьми з порушеннями слуху.

Мені жестова мова подобається, я ніколи не комплексувала, коли йшла вулицею і спілкувалася нею з нечуючими. Інколи хочеться сказати щось по секрету, то показую жестами, а мене не розуміють. Я кажу: «Шкода, що ви не знаєте цієї мови!».