«Розумово відсталий» — звучить як вирок навіть для дорослої людини. А як з таким діагнозом жити дитині? Зараз його заміняють на «інтелектуальну недостатність», ніби пом’якшують. Але то сухар назвали черствим хлібом.
На фоні війни в України потреби таких от не зовсім здорових дітей якось непомітно відійшли на задній план. Та, на жаль, не зникли. Діти так і живуть у своїх інтернатах і чекають, що хтось приїде до них у гості. Будь-які візити для малечі — справжнє свято. Цими вихідними сахаджа-йоги Івано-Франківська відвідали Яблунівську спеціалізовану школу-інтернат. Для молодших діток провели майстер-клас з виготовлення вітальних листівок, а для старших — тренінг з музикотерапії.
Чисто прибрана територія школи (діти прибирають її самі), трохи оббиті, але свіжопомальовані сходи ведуть до актової зали. Її стіни завішані дитячими роботами — малюнками, картинами із сухоцвітів, ляльками-мотанками, віночками. Діти трохи соромляться, та після двох парт, які вони притягнули для майстер-класу, засипають гостей запитаннями і всі 30 разом розказують, як їх звати. А потім, попросивши фотоапарат, влаштовують справжню фотосесію.
Здається гру в фотографа і моделей вони вподобали навіть більше, ніж майстер-клас. Кожен намагався стати біля дівчат-майстринь. Діти ледь не побилися, доки їм не пообіцяли підійти до кожного. А під час виготовлення листівок кожен підбігав і питав:
«А я правильно приклав лєнточку? А можна собі лишити цю пацьорку? А я впікся до пістолета, але мене не болить! Я вам розкажу віршик, добре? А скільки вам років? А ви підпишете мені відкритку… для мами?».
Довелося підписати всі 30: дві для вчительки Іванни Іванівни, одну для хлопця від Наталочки, історію про яких по секрету розказали десятеро дітей, а решта листівок були для матусь, мамусь, мамочок…
Те, з яким трепетом вони говорили про своїх матерів і при цьому ластились до нас, як кошенята(а більшість із неладних сімей) говорить лише про те, що всі вони надіються дочекатись теплих маминих обіймів не раз на місяць, як то буває зазвичай, а раз і назавжди. І прикро, що батьки не тямлять тої простої дитячої потреби.
«Насамперед ми працюємо з батьками, — пояснює Ірина Кур’янська, заступник директора з виховної роботи. — Завжди можна схибити, та завжди є й шанс виправитися».
Та, на жаль, далеко не завжди цей шанс батьки сприймають раціонально.
Наприклад, історія з малим Юрком. За вимогою мами, його з яблунівської школи перевели до верховинської. Та не пройшло і року, як маленький хлопчик сам серед зими повернувся до рідної школи в Яблунів. Цей вчинок усіх збентежив і вразив до сліз. Та історія не скінчилася. Аж через два дні мама приїхала за сином. І тоді дитина в мороз видряпалася на дерево і дві години благала вихователів не віддавати його матері, «бо та нап’ється і буде бити».
Того дня, з розпачем і сльозами на очах, Юрка відстояли і відмолили діти. Вони як ніхто розуміли його стан. Кожен із них неодноразово переживав той страх і відчай, що роздирали дитячу душу на шматки кожного разу, як вони наштовхувались на мляву любов батьків чи їхню п’яну агресію.
«Після канікул діти взагалі приїжджають брудні, з вошами, коростою, забиті та всіма забуті. У деяких хатах нема підлоги, а замість вікон — клейонка», — каже Ірина Кур’янська.
Понівечену віру цих дітей доводиться заліковувати вчителям дефектологам, які готують їх до життя в суспільстві. А держава виділяє в день на одну дитину 33 гривні.
Гордістю Яблунівської школи став її випускник Андрій Андріанов, який самотужки вступив до Прикарпатського університету на фізкультурний факультет. Разом з іншими студентами він часто приїжджає до школи. На цілий день вони влаштовують дітям спортивні заняття й конкурси.
Завдяки їм вихованці інтернату з поганим зором отримали окуляри. Також студенти домовились про екскурсію на «Буковель», де діти цілий день безкоштовно катались на лижах.
Здавалось би діти цілком забезпечені, все у них є: і чудові вихователі, і щедрі меценати, і які не які, але батьки. Та чого їм справді не вистачає, то це ласки, тепла, любові — того, що дається безкоштовно, від щирого серця. І найголовніше: вони всім довіряють, так, як уміють тільки діти.
«Оксано, Оксано! — захекано кричить одна дівчинка, доганяючи нас уже коло машини, і протягує складений аркуш паперу, — це вам, приїздіть до нас ще!».
Читаю:
«Дорога Оксанко, бажаю тобі щастя, здоров’я і радості. Бутьте завжди веселі і красиві. Моліться за свою родину, за блиських вам родичів, за друзів і знайомих. Бажаю вам крапельки роси, а те що вам треба у Бога просіт. З любов’ю Гануся!».
Це найщиріші орфографічні помилки в моєму житті, а хтось цю світлу дитину вважає помилкою. Обнімаю, цілую, ховаю сльози, обіцяю…
