На днях місто Попасна на Луганщині звільнили від терористів, над адмінбудівлями тепер українські прапори. Тутешні мешканці розповіли підполковнику Вадиму Голубу, як їм жилося, коли місто “тримали” сепаратисти. Матеріал опублікували на сайті Нацгвардії.
До теми. Російський солдат перейшов на бік України і дав свідчення про агресію РФ (ВІДЕО)
Фото Вадима Голуба
Під’їжджаємо до міста Попасна. На вході в місто стоять залишки блокпоста сепаратистів. За ними видніються декілька будинків зі слідами попадання гарматних снарядів. За блокпостом стоять бійці батальйону Національної гвардії України “Донбас”. Ввічливо вітаються, перевіряють документи, їдемо далі. За блокпостом нас зустрічає величезний напис “Попасна”, розмальований у кольори російського прапора.
Лівіше напису виведено “Новороссия” та намальовано російський герб. Зупиняємось за декілька метрів від блокпоста біля пошкоджених будинків. Біля них стоять місцеві жителі. Квартири деяких, в результаті обстрілів, вже непридатні до проживання. В одному з будинків, жителям цілого під’їзду потрібно шукати нове житло. З пошкоджених квартир люди намагаються винести та врятувати бодай якісь речі.
– Хто стріляв по будинку?
– Звідки ми знаємо хто стріляв? Ми не знаємо. Ось бачите тут потрібно зносити цілий під’їзд. Побачивши нас, люди швидко розуміють, що перед ними українські військові. Незважаючи на труднощі, які їм довелось пережити, на нас вони реагують цілком позитивно.
До мне підходить власник розбитої квартири, вітається, подає руку. Намагаюсь у нього дізнатися, хто ж насправді обстріляв будинки. Отримую несподівану для себе відповідь:
– Я не знаю хто стріляв. Якщо в мою квартиру попали навіть і ваші (українські військові – Авт.) – я на вас зла не тримаю.
– Так ви ж залишились без житла!
– Для мене головне, що ви нарешті вигнали цих бандитів. З ними життя було нестерпним. Своє ім’я та прізвище чоловік не називає – боїться помсти проросійських бойовиків, спільники яких ще могли залишитись у місті. Люди запрошують подивитись на зруйновані квартири. Піднімаємось на четвертий поверх. Господар відчиняє двері. За дверима ми бачимо колись затишне гарне відремонтоване та умебльоване помешкання, частина якого провалилась на нижній поверх. Подумки, згадуючи слова господаря помешкання, приходжу до висновку : “Новороси” таки добряче дістали мирних жителів.
Їдемо містом далі. В самому місті слідів війни зовсім не видно. В центрі міста зустрічаємо бійців батальйону. Вони прилаштовують спорядження, перевіряють техніку, дехто відпочиває після чергування. Сьогодні в бою за містечко Попасна вони втратили трьох своїх товаришів.
Один із бійців дізнавшись, що ми журналісти, демонструє захоплений 12.7 мм патрон від нової російської снайперської гвинтівки. Аналогічним боєприпасом сьогодні вбили його товариша. Куля пройшла крізь броню БМД та обірвала життя колеги по зброї.
До теми. Зведення з зони АТО, 24 липня 2014
Далі спілкуємось із досить колоритним бійцем. У минулому він керував ляльковим театром. Коли сепаратисти увійшли на Донеччину — вивіз сім’ю у безпечне місце та зі зброєю в руках став на захист своєї землі. Себе просить називати Карабас-Барабас. (У батальйоні всі називають один одного за прізвиськами. Так і представляються).
Після спілкування із жителями Попасна у Карабаса залишилось досить багато приємних та теплих вражень:
“Люди нас дуже тепло зустрічали. Ми йшли, дівчинка вийшла на балкон і на цьому парапетику намальований жовто-блакитний прапор. Вона махає руками, радісна така, люди почали виходити із будинків, підходити. Бабця винесла хліб та сіль. Хліб сама пекла. Мабуть чекала. Багато людей приходять до нас і дякують. Багато приходять та розповідають про тих, хто вчиняв злочини, розповідають про міліціонерів, які допомагали сепаратистам. Тут я очікував зовсім іншого прийому. До цього мені здавалось, що місцеві жителі більше симпатизуватимуть сепаратистам . Люди відносяться до нас дуже добре. Вчора ми зачищали райвідділ і залишились там ночувати. Люди, коли дізнались про це, почали носити нам гарячу їжу. Сьогодні о 06.30 ранку принесли нам супи, варених курей, молоко, все несуть, несуть, несуть, гроші пропонують…Я думаю вони нас чекали.”
Слухаючи цього відвертого та неймовірно позитивного чоловіка краєм ока бачу міліціонера, з двома банками фарби у руках. Він показує фарбу військовикам батальйону, ті віддають якісь розпорядження. З’являється чоловік у цивільному та бронежилеті. В правій руці він тримає пензля. Забравши фарбу чоловік зникає.
До теми. Репортаж журналіста “Репортера” із зони АТО
Продовжуючи розмову з бійцем третього взводу пробуємо зрозуміти мотиви, які спонукали його залишити сім’ю та взяти до рук зброю. Формула зовсім не складна: великий патріотизм та бажання бути вільною людиною. При цьому він постійно наголошує на тому, що не воює з російським народом:
“Я наголошую на тому, що я українець. Я не хочу, щоб мене зробили кимось іншим. Я воюю за свою країну, за своїх дітей, онуків. Я не хочу воювати з російським народом, але я із задоволенням воюю із російськими найманцями, які прийшли на мою землю. Я хочу жити в європейській державі, а не бути бидлом, яке будуть ганяти, як стадо. Стадом найлегше всього керувати. Клацають пліткою і воно біжать куди треба. А нам навіщо це потрібно? Ми люди! Ми особистості. Ми ті, хто має розум ! Гомо – сапієнс – це людина, яка вміє мислити і приймати рішення. А вони нас бидлом хочуть зробити. Навіщо нам це потрібно? Ті люди, в кого є гідність, совість і честь повинні бути людьми. Бог створив кожну людину особистістю. Особистість – це той, хто має право вибору. Бог (той хто створив цей світ) не змушує людину жити так, як він вважає за потрібне, він дає людині вибір. І людина сама вирішує як йому чинити в тій, чи іншій ситуації. А тут люди (найманці авт.) беруть на саме відповідальність керувати життями мільйонів інших людей. Хто їм надав таке право?! Ніхто!”
Ліворуч бачимо мера Попасна Юрія Онищенка. В ході розмови він пробує нас переконати в тому, що не потрібно наказувати за сепаратизм. Що у всьому винувата пропаганда, що Україна не вела ніякої ідеологічної роботи. Запитуємо чому у місті не працюють українські канали. На що Онищенко відповідає, що у їхньому містечку немає телебачення, потім пробує привести як аргумент те, що у Києві теж дивляться російське телебачення. Коли і цей аргумент нас не задовольняє, пробує звинуватити нас у тому, що задаємо провокаційні питання. Розуміючи що правдивих відповідей не отримаємо, завершуємо розмову. До мера підходять бійці батальйону. Після короткої розмови він комусь телефонує. Через декілька хвилин у Попасна запрацювало українське телебачення.
Прощаємось із бійцями та повертаємось на базу. Поблизу будинків працюють комунальники. Робітники монтують лінії електропередач. Електропостачання поступово відновлюється. На виїзді із Попасна бачимо чоловіка у цивільному одязі та бронежилеті. Він замальовує російський герб. Завдяки Національній гвардії України в місто Попасна повертається закон і порядок.
Comments are closed.