Похмура і незвичайна будівля київського крематорію – гігантські білі бетонні півсфери – стоїть на пагорбі на території знаменитого Байкового кладовища, найстарішого і найпрестижнішого в країні. Тут завжди велелюдно, часом процесії йдуть одна за одною, конвеєром. Ми напросилися сюди на своєрідну екскурсію, щоб побачити, як функціонує це оповите міфами місце. І нам показали весь процес – від оформлення процедури кремації до моменту видачі праху родичам, пише Новое время.
Провести екскурсію крематорієм погоджується начальник кремаційного цеху – спокійний, приємний чоловік років 50-ти. Він товариський і охоче відповідає на всі запитання, однак відразу ж озвучує свої вимоги: не вказувати його імені, прізвища і не фотографувати його особисто. Точно так само поведуть себе майже всі співробітники КП Київський крематорій, а їх тут трохи більше сотні. Не все тут готові розповідати, де працюють і чим займаються. Воно й зрозуміло: робота – не з легких у всіх сенсах.
Насамперед нас ведуть в адміністративний корпус, де оформляють процедуру кремації. Сюди приходять родичі, щоб домовитися про дату, узгодити умови та оплатити послугу. Прайс-лист висить на сайті крематорію у відкритому доступі. Загальний цінник тут – трохи більше 4 тис. грн. З них сама процедура кремації коштує 445 грн, в інші витрати входять оренда катафалка, надання ритуального залу, купівля урни, відспівування, оркестр і нанесення тексту на урну. Все це варіюється в ціні. Найдорожча урна, приміром, коштує близько 1,5 тис. грн, найдешевша – 525 грн.
– За рік зараз відбувається понад 12 тисяч кремацій, і це число збільшується. Це більше, ніж було: раніше ледь доходило до 10 тисяч, – розповідає наш супроводжуючий. Він пов’язує це з двома речами. По-перше, каже він, все більше людей ще за життя вибирають такий варіант власного поховання, вважаючи його більш екологічним. А по-друге – у столиці банально переповнені кладовища.
В середньому за місяць тут проходить більше тисячі кремацій, але все залежить і від пори року: влітку помирають частіше, тому що загострюються хронічні захворювання і серце не витримує спеку.
В крематорії відразу кілька залів для прощання: два маленьких тут же, в адмінбудинку, і два великих трохи віддалік, у тому самому відомому будинку у вигляді бетонних півсфер. Спершу заходимо в маленькі – зараз вони пустують.
– Один зал вважається звичайним, а другий у нас – як VIP-зал. Тут не так спекотно влітку і не холодно взимку, є обігрівачі. Раніше тут було маленьке урносховище, але тепер його реконструювали у зал, – розповідає супроводжуючий.
VIP-зал відрізняється ще й тим, що в ньому організовують процедури прощання для представників різних конфесій. Стіни тут практично голі, а всі елементи на зразок розп’ять та ікон легко демонтуються за необхідності.
І в першому, і в другому залах немає ліфтів – після прощання труну відвозять вручну. Другий зал прикрашений яскравим блакитним барельєфом – унікальною пам’яткою радянської архітектури. Його створили в 1975-му, коли будувалася будівля самого крематорію. Його автори – художники Ада Рибачук і Володимир Мельниченко – 13 років працювали над ще одним мега-проектом, який повинен був вирости неподалік від незвичайної форми будівлі крематорію – Стіною Пам’яті довжиною 213 м, висотою від 4 до 14 м. Елементи величезного горельєфа, Стіни, повинні були бути пофарбовані в яскраву глазур, відбиватися у воді озера і символізувати Любов, Материнство, Весну, Творчість та інші радості буття. Але коли на будівництво пішло 13 років і Стіну залишалося лише пофарбувати, трапилося неймовірне: у 1981 році міські чиновники раптом визнали споруду “чужою принципам соціалістичного реалізму”. Чи то на Стіні було занадто мало радянської символіки, то хтось із функціонерів побоявся відповідальності за надто вільнодумний підхід до трактування загробного життя, але епічну споруду було наказано знищити. На це пішло три місяці і 300 КАМАЗів бетону. Заливали ним Весну, Любов і іже з ними ті ж самі робітники, які допомагали художникам їх відливати.
Стіна Пам’яті спочатку замислювалася як елемент, який повинен відволікати увагу скорботних. Дивлячись на втілені в бетоні картинки з відомих міфів, люди могли б міркувати про життя і буття або згадувати померлих родичів. Зараз ніхто з працівників крематорію вже й не пам’ятає, як виглядали малюнки на Стіні. Тепер вона виглядає як бетонна стіна, обросла плющем.
Поки ми говоримо про все це, я помічаю, як із задвірок на нас поглядає молодий батюшка.
– Це отець Володимир, він один, хто у нас тут постійно задіяний. Он там його приход, – показує наш супроводжуючий на невеликий дерев’яний храм на пагорбі.
Всі інші священики приходять на церемонії з різних церков.
Поки ми піднімаємося колумбарієм на гору, до великих зал, наш “екскурсовод” розповідає, що до Стіни і крематорію часто приходять фотографуватися.
– Іноді готи теж приходять, ночами тут гуляють. Бомжі, буває, заходять, крадуть все, що можна потім здати або продати, металеві конструкції, наприклад, – каже він.
Біля великих залів – велелюдно. То тут, то там розосереджені групки родичів і катафалки – в основному, чорні Мерседеси. В одному з них на передньому сидінні жінка під 50 з кишеньковим дзеркальцем в руці фарбує губи. На її грудях – бейдж, який видає в ній співробітницю ритуальної служби. І в першому, і в другому залах йде прощання. Ми заглядаємо в найбільший, там відспівують молодого хлопця. На задній стіні залу – панно зі штучних квітів.
– Якось раз ховали молоду жінку, здається, була директором турфірми, – згадує наш співрозмовник. – Здається, загинула в Туреччині, чи що. Так вони це все панно обклали за свій рахунок живими квітами.
Коли батюшка закінчує панахиду, за справу береться трубач, награючи сумний мотив. Він теж штатний працівник крематорію, але за бажанням родичів можна запросити і музикантів з оркестром з інших компаній. Коли він дограє, труну накривають кришкою і опускають ліфтом вниз. Родичі розходяться. Місцева співробітниця ритуальної служби, жвава чорнява жінка в синьому пуховику, знімає портрет, збирає все, що принесли родичі, і швидко змінює на нове. Замість портрета хлопця з’являється фотографія немолодої жінки.
– Давай! – командує ритуальщиця кудись в далину. Чоловік у чорному з пов’язкою на рукаві за командою вивантажує з катафалка наступну труну, її заносять на підмостки й приступають до нового прощання. Цю труну навіть не відкривають, все проходить швидше. На кришку кладуть кілька букетів і буханку чорного хліба.
Ми виходимо на вулицю. Територія біля залів викладена бруківкою. Наш супроводжуючий розповідає, що і це – задум архітектора Мілецького.
– Так задумано було, щоб люди, які йдуть в процесії, дивилися під ноги, а не позіхали, – пояснює чоловік.
Крізь ряди колумбарію йдемо в наступний пункт – кремаційний цех. Туди, де опиняються труни після прощання. Влаштовано все так: під землею пролягає тунель довжиною 75 м, по якому труни перевозять на спеціальному електрокарі. Вірніше так називає це наш співрозмовник, але пізніше ми побачимо, що нагадує цей вид транспорту скоріше великий візок.
Поки йдемо до кремцеху, супроводжуючий розповідає про колумбарій. Тут зараз всього 16 ділянок. Є нові та старі – в пагорбі і землі навколо. Ті, що в землі – це щось на зразок сімейних склепів. Туди вміщається по чотири урни. Видно, що на деяких надгробних плитах залишилося порожнє місце, значить, сюди ще будуть підзахоронювати. Тут видно і нову ділянку з порожніми ямками під урни.
– Місць дуже мало лишилося. Дуже-дуже, – зітхає чоловік задумливо. – На кілька років і все. Зараз навесні підуть-підуть і ось це все займуть. Взимку рідко хто захоронює – холодно, мороз.
Зверху на пагорбі – окрема ділянка для “братських могил”. Сюди раз на рік захоронюють урни, по які ніхто не прийшов. Я йду вздовж ділянки й бачу квадратні бетонні таблички з прізвищами на них. Зверху – рік смерті. Найдавніші датовані 2003-м. Буває, що родичі приходять по урну і через кілька років. Тоді її знаходять у загальних похованнях за прізвищем та вилучають.
Ми підходимо до кремаційного цеху. На нас кидаються з гавкотом дві собаки. Чоловік поспішає запевнити, що вони прив’язані. Під ногами однієї з них плутається маленьке чорне пузате щеня. Намагається копіювати дорослу і теж гавкає, але в нього виходить смішно.
– Дивіться, вижив, – киває на нього наш супроводжуючий. – Це підкинув хтось.
Він на кілька секунд ховається за важкими металевими воротами в цеху, щоб попередити робітників, що прийшли журналісти, потім заводить нас всередину. Тут немає нічого, крім довгого бетонного тунелю – того самого, який йде до великих зал, металевих стелажів для трун і печей. Печі – їх вісім, тобто, чотири блоки по дві печі – закуповувалися ще під час будівництва крематорію.
– Там он холодильна камера, але вона вже давно не працює, – киває чоловік на прочинені зелені двері з відповідним написом. – А що робити, якщо навіть у деяких моргах вони вже давно не працюють. Але є і робоча холодильна камера. Правда, в адмінкорпусі.
До нас виходять працівники цеху. Чути, як десь в тунелі дзвенить дзвінок: це сигнал, що пора їхати забирати чергову труну із залу. Один з чоловіків, Дмитро, застрибує на підмостки свого транспортного засобу і ховається в тунелі. Проходжу трохи вперед і бачу, що біля стіни стоїть мисочка з водою і порожня тарілка.
– Кішки живуть тут, – пояснює наш супроводжуючий. – Тут стільки мишей і щурів – тунель під землею.
Через кілька хвилин з’являється Дмитро, перед собою везе відразу дві труни. Судячи з усього, це ті небіжчики, прощання з якими ми спостерігали нагорі. Біля одного з них – буханець хлібу. Кришки просто лежать нагорі, не пригвинчені і ніяк не прибиті, трохи скошені на кілька сантиметрів убік. Дмитро бере спеціальний металевий гак, піддіває труну під кришкою і стягує на візок. Потім перекладає на підмостки біля стіни – чекати, бо печі поки що зайняті.
На кришці труни лежить папірець з даними покійного. Всередині – металевий жетон, на якому викарбувано індивідуальний номер, присвоєний цьому небіжчикові. Коли останки дістануть з печі, жетон буде в них як підтвердження особи для ідентифікації.
Обходимо печі з іншого боку. З-за них визирають троє чоловіків – місцеві робітники. Називатися і фотографуватися теж не хочуть. У печі є круглий отвір, через який видно язики полум’я. Один з робітників відкриває заслінку, щоб ми побачили, що всередині: язики полум’я і кістки.
Процес спалювання займає годину-півтори, залежить від габаритів, пояснюють нам.
– Іноді кладуть в труну всяке. Чоботи якісь або пляшку самогонки. Самогонка – небезпечно, воно ж може вибухнути, – розповідають чоловіки.
Я запитую у них, звідки взялися чутки про те, що тут, у крематорії, під час Майдану спалювали убитих мітингувальників. Наш супроводжуючий відмахується, каже, що після того скандалу до них приходили з перевіркою з Генпрокуратури, але нічого підозрілого не знайшли. Кремаційний цех, пояснює він, обладнаний лічильниками, які рахують споживання газу, і щоб зрозуміти, чи мала місце перевитрата палива, потрібно просто перевірити показники.
Навпроти печей знаходиться окрема кімната, в якій кістки, витягнуті з печі, на спеціальній машині подрібнюють в порох і видають в урні. У кімнаті – стіл, на якому включена настільна лампа, лежить журнал зі зробленими від руки записами. Туди вносять прізвища небіжчиків – ведеться облік. Уздовж стіни – шафа. На склі – чорно-червона наклейка Правого сектора. Над поличками – дерев’яне розп’яття. На підлозі – залізні ящики, схожі на криті совки від лопат, в яких лежать ще не перемелені кістки, і такі ж металеві відра. На кожному – папірець з даними про небіжчика, усередині – той самий металевий жетон.
– Он там всередині дві такі гранітні кулі, – місцевий працівник, чоловік у синьому комбінезоні відкриває круглі дверцята в одній з машин. – Ці кулі перетирають кістки на порох, перед тим, як поміщати кістки туди, я беру ось такий великий магніт і витягаю на нього всі металеві елементи. Їх складаємо в спеціальний контейнер.
Він махає рукою в бік контейнера – там лежать переплавлені цвяхи від домовин, видніється ремінець від годинника і каркас металевого зубного протеза.
Перемелений прах поміщають в пакет, зверху кладуть жетон, все це складають в урну. Зазвичай її місткість – близько 2,8 кг. Сюди ж кладеться металевий жетон, який був з тілом покійного під час кремації. Так родичі зможуть переконатися, що їм видали того, кого потрібно.
Крім кремації людських тіл, тут іноді тварин кремують: господарі можуть замовити таку процедуру, наприклад, для улюбленої собаки. Також у КП Київський крематорій є ліцензія на спалювання біологічних відходів, які, як правило, привозять з медустанов.
Далі йдемо в урносховище, куди приходять отримати урну з прахом. Біля входу в саме сховище – віконце для видачі. Жінка перевіряє документ і видає прах. Тут же стоять зразки надгробків, плит і пам’ятників, які можна придбати для поховання праху.
Ми проходимо повз жінку й потрапляємо всередину. Тут – десятки стелажів з урнами. Всі вони різної форми, є з каменю, з дерева і навіть з кераміки, переважна більшість – чорного кольору. Кожен стелаж позначений аркушем А4 з друкованою буквою – тією, на яку починається прізвище покійного. Але розкидані вони хаотично, не за алфавітом.
Між рядами ходить жінка з папірцем в руках і вишукує потрібне, щоб віднести на видачу. Їй допомагає чоловік у комбінезоні, шапочці і окулярах. Представляється Олександром. Від фото не відмовляється і навіть трохи позує. Роботу робить методично, по ньому видно, що займається цією справою давно. Він шукає урни, які потрібні будуть на видачу та захоронення завтра. Я запитую у нього про дивний порядок букв на стелажах.
– Та ми вже звикли, багато років тому, – каже чоловік. Його посада звучить як завідувач урносховищем, але підкреслює, що не головний тут – “над ним ще жінка”. Я намагаюся порахувати місткість урносховища хоча б у приблизних цифрах. На одну полицю стелажа поміщається 12-13 урн, у стелажі – п’ять полиць. Виходить близько 70 урн на один стелаж.
– Добре, що нещодавно додали додаткові стелажі, а то шукати було просто нереально, все на підлозі стояло, – говорить він.
Щоб знайти на стелажі з буквою потрібну урну, доводиться читати кожне гравіювання: ні фотографії, ні якогось іншого маркера немає.
Коли родичі забирають урну, вони самі вирішують, що робити далі: поховати її тут, у колумбарії, забрати з собою, відвезти в інше місто або країну, або ж розвіяти прах там, де побажав померлий у своєму заповіті.
Comments are closed.