Репортаж з мітлою. Франківці на карантині смітять більше (ФОТО)

Вулиці прибирати, то не по клавіатурі клацати. «Репортер» освоїв нову професію, а заодно дивився, як дотримуються франківці карантину.

Цього разу на роботу напросилися у комунальне підприємство «Благоустрій», яке робить місто чистішим. У них більше 180 об’єктів. Це автобусні зупинки, зелені зони, прибудинкові території, дамби.

За словами директора підприємства Михайла Яцківа, не зважаючи на карантин, сміття не меншає. Каже, може навіть додалося. Наприклад, з дамби до карантину його працівники збирали по 16 мішків сміття, то зараз буває й 20-25.

Яцків розказує, що на початках важко було набрати хороших працівників. Навіть їздив по селах в радіусі 30 км, аби вербувати, розклеював оголошення.

«Людям ніби потрібна робота, але вони соромились того слова – двірник, – каже він. – У нас, наприклад, працюють люди з двома вищими освітами. Вчителі, юристи, колишні військові, які зараз на пенсії. Спеціально думали, як те все правильно прописати, зробити, аби було правильно. Тепер у нас є така професія – працівник благоустрою».

Народити під час пандемії: репортаж породіллі з Івано-Франківського ОПЦ (ФОТО)

А тепер конкретніше про нову працю. Робочий графік – з понеділка по п’ятницю, з 7.00 до 16.00. Є перерва на обід. Щомісяця працівник благоустрою отримує на руки 7500 грн.

Кожен закріплений за певними об’єктами. За ними наглядає майстер. У «Репортера» майстрова, яку з повагою називають Орестівна. Видає новому працівнику нову мітлу та жилетку. Дає короткі й чіткі настанови: не можна курити, сидіти на лавці, пити каву, вештатися магазинами, ринком, якщо ти в жилетці. Імідж – понад усе.

Прибуваємо на місце роботи – Каскад. У скверику, що біля церкви Святого апостола Юди Тадея, на нову напарницю вже чекає Василь Дзудзило. Він прочісує лопатою траву, яка поросла між бруківкою. Нарікає, що то кара. Зчісував уже двічі і знов проростає.

Каже, бруківку поставили з порушеннями технологічних норм. А він знає, про що говорить, бо за фахом інженер-технолог.

У «Благоустрої» працює з серпня минулого року. Каже, хоч скоро 70 років, але не може вдома сидіти. Діти з ним сваряться, мовляв, не треба вже йому того.

«А я за гороскопом Стрілець, ми всі такі невгамовні, – сміється чоловік. – Треба рухатися. Я роботу люблю. Не посада красить людину, а праця. Як був студентом, то у Скнилові, під Львовом мене знали, як штатного вантажника. На вихідних усі їдуть додому, а я – вагони розвантажувати. Але університет закінчив з червоним дипломом. Тож нічого страшного нема».

Пан Василь зізнається, що насправді його пенсії не дуже вистачає, а як прийдуть онуки, то все їм хочеться щось подарувати, щось дати. Має їх троє.

Маршрут роботи пана Василя – вулиці Стуса й Миколайчука. На них є кілька зелених зон і зупинок, які чоловік мусить прибирати. Розказує, що завше роботу починає з того, що помолиться біля скульптури Діви Марії.

«Так все годилося помолитися перед кожною роботою», – посміхається пан Василь.

Починаємо роботу у сквері на куті вулиці Стуса. Збираємо з урн сміття у великий чорний пакет. Кожна урна повна. Десь сміття й не влізлося, то розкидане поруч.

«І це я вчора перед церквою позбирав, – зітхає чоловік. – Я прихожанин цього храму, то до служби зібрав усе біля лавочок. А сьогодні, дивіться, скільки вже?!».

З урн виймаємо багато паперових стаканів від кави, порожні пачки цигарок, шкурки бананів, чвертки від горілки, рукавички, кілька одноразових масок. З п’яти урн напакували два повних мішки. Пан Василь ставить їх попри дорогу, аби їх забрали й вивезли. Каже, щодня десь сім-вісім мішків може бути.

До скверика під’їздить невеличкий тракторець. Звідти виходять два молоді хлопці у синіх комбінезонах. Мають спеціальні окуляри, респіратор і товсті гумові рукавиці. На плечах тримають балони з дезінфікуючою рідиною й щедро розприскують нею по лавках і біля смітника.

Зі скверу перейшли до лавочок уздовж Стуса, аби прибрати швидше, ніж її продезінфікують. Підмітаємо на автобусній зупинці. Хоч карантин, транспорт не їздить, а сміття багато – недопалки, пляшки, папірці.

Звідти переходимо на Миколайчука. Збираємо сміття по зеленому газону – від дороги і до багатоповерхівок.

По цій вулиці ніби чисто, лише в одному місці, біля лавки, страшне як багато недопалків. Ще лежать кілька жерстяних банок з-під слабоалкогольних напоїв.

Мережа єднає бізнес. Хто насправді підтримує франківських підприємців під час кризи

Дуже незручно мести тою мітлою, яку видали для роботи. Змітає все навколо, лиш не сигаретні бички. Махаєш, махаєш, а ще є.

Недалеко за роботою спостерігає якийсь чоловік. Маска на підборідді. Курить. Потім підходить і кидає недопалок у відкритий сміттєвий пакет.

«Дякую», – чує навздогін. Чоловік повертається, трохи здивований і посміхається.

«Люди всякі бувають, – дивиться на те все пан Василь. – Буває, добре слово скажуть, подякують. А є такі, що зробиш зауваження, аби сміття в урну вкинув, а тобі у відповідь: «А ти що будеш робити?».

Пригадує, як одного разу прибирав біля лавочки, а трохи далі на іншій сиділа мама з дитиною. Дівчинка побачила, що робить пан Василь, і сама позбирала папірці біля лавки та кинула в урну. А найчастіше є такі, хто сміття з дому не може донести до контейнерів і кидає в урни.

Назад по Миколайчука йдемо на ще один об’єкт. Маневруємо серед багатоповерхівок і виходимо у вишневий сад. Це викликає якесь вау-відчуття. Пан Василь хвалиться, що його вручну розчищали, бо поріс хащами, сміттям. Зараз тут гарно, затишно. Збираємо хіба кілька кульків, що порозносив вітер, якісь папірці. Знаходимо шприц і окремо голку. Такі знахідки, розказує пан Василь, трапляються часто. Треба бути обережним.

Далі на маршруті – зупинка біля «Арсену». Таке саме – недопалки, папірці.

До обіду лишається кілька хвилин. Пан Василь командує знімати жилет. Ставимо інвентар біля лавки, йдемо за кавою.

«Ні, тут не смачна. Я вас зараз відведу, де добра, – каже пан Василь, минаючи хлібний магазин, де на дверях висить оголошення, що також готують каву. – Андрійку, а ну зроби, будь ласка, один зелений чай та одне американо».

На обід він інколи встигає піти додому, щось бере з собою, а найчастіше – отой чай в того ж Андрія і якусь булочку.

Ніби й не напрацювалися, та, коли сіли на лавку, чується втома. А кава й справді була дуже смачна.

Після обіду ще раз пройшли тим самим маршрутом, що й вранці. Після роботи пан Василь пішов додому, бо там на нього чекає п’ятирічний онук. Треба бавити.