Якби мені хтось сказав: добре, можеш прямо тепер змінити 5 речей, які тобі не подобаються найбільше, я б відразу запитав, чому лише 5? Це несправедливо. І коли б мене поставили перед вибором, мовляв, май совість, сказали 5, значить 5, я б відповів: це трішки нагадує передвиборні програми – всі і так знають, що ти пообіцяєш, всі і так знають, що виконувати ти нічого не будеш, але всім так подобається бачити ці коротко сформульовані речі, які всіх бісять. А що головне в цьому житті? Знаходити однодумців. Себто тих, хто ненавидить ті самі речі, що й ти.
Але я справді добре подумав би, перш ніж скласти цей короткий список. Передусім тому, що він дійсно короткий – надто багато в мене претензій до світу, надто довго й безплідно з’ясовую я з ним стосунки. А тут лише 5 речей. Що мені найбільше не подобається в країні, в якій я живу? Навіть не знаю, з чого почати, пише Сергій Жадан у своїй колонці на НВ.
Хоча, чому не знаю? Чудово знаю. Передусім, я б змінив дороги. Всі. До останньої сільської грунтівки. Оскільки дороги в нашій країні принижують саме поняття дорожнього руху. Стан українських доріг свідчить про нестачу сердечності громадян, які цими дорогами користуються. Я б усюди проклав нові дороги, а згадувати старі (навіть усно, навіть у якості негативного прикладу) заборонив би окремою постановою.
По-друге, таксисти. Жорстка люстрація без права сідати за кермо в найближчі кілька десятиліть. Навіть більше – заборона сідати в автомобіль навіть у якості пасажира. Без жодних компромісів і винятків. За всі сльози, піт і нерви, які вони спричиняють, за весь той сумбур, який від них доводиться чути, за всі запаски в багажниках і розповіді про російські пенсії. І якби закон про люстрацію таксистів не набрав необхідної кількості голосів у небесній канцелярії, я б радо ініціював флешмоб. Певен, що його підтримали б більшість співгромадян. Включно із найбільш совістливими таксистами.
Що іще? Безперечно клімат. Я розумію причини загального незадоволення й вічної підозріливості українців. Жити півроку в дощах, а півроку під пекучим сонцем – означає постійно вести напружену боротьбу за душевну рівновагу та внутрішній спокій. Жити в дощах, з розбитими дорогами й шизоїдним таксі – означає мати неабиякий запас віри, надії та любові. Якщо ці запаси не такі невичерпні, обов’язково починаються внутрішні сумніви та конфлікти. Щоби не провокувати їх – ці сумніви та конфлікти – краще просто змінити клімат. Докорінно. Скажімо, додати сонячних днів. Додати субтропіків на півдні. Додати на сході, по державному кордону, яку-небудь глибоку водойму. Скажімо, море. І щоби жодного транспортного сполучення в межах акваторії. Живи в своє задоволення, насолоджуйся сонцем і тропіками, займайся серфінгом на східному побережжі безберегого українського океану.
…Разом із кліматом та службами таксі слід міняти, безперечно, сам характер. Скажімо, лишити нашу питому співучість, проте додати раціональності. Лишити душевність (не духовність, ні-ні), але додати трішки відповідальності. Трішки життєрадісності, трішки легкості, трішки самоіронї. Зовсім трішки, багато не треба. Разом із співучістю, що залишиться, це може дати дивовижні результати.
Ну і все, мабуть. Про корупцію, зловживання владою та колаборанство писати не буду. Це ж і так зрозуміло – в країні з нормальними дорогами та людським кліматом колаборанства бути не може в принципі. Якщо ви зі мною не згодні – ви просто не знаєте, що таке людський клімат.
Ага, і ще одне, останнє. Я б змінив суспільну функцію поета. Офіційно заборонив би поетам коментувати зміни курсу валют, тенденції на нафтовому ринку та проблеми військово-промислового комплексу. Заборонив би говорити про світову закулісу й давати поради продюсерам, священикам та агрономам. Загалом, зробив би так, щоби поети публічно висловлювались виключно римою. Не маєш рими до слова дефолт – краще помовч. Так, принаймні, буде чесно. Почав би, ясна річ, із себе.
Скорочена версія, повну читайте на НВ.
Comments are closed.