Як справляються з життєвими обставинами мешканці будинку нічного перебування в Івано-Франківську.
Слово «безпритульний» асоціюється з нетверезим, брудним чоловіком, який спить на лавці, з обличчям, запухлим від вічного похмілля. Та чи всі вони здаються під тиском обставин і справді стають алкоголіками?..
«Наш заклад працює з 2007 року, і люди приходять сюди лише добровільно, – каже директор будинку нічного перебування Іван Боберський. – Ми їх обліковуємо, допомагаємо з документами, роботою, лікуванням».
За словами директора, більшість міських безхатьків сюди все ж таки не ходить. Адже заклад не приймає п’яних, а кидати цю звичку вони не збираються.
«У нас тут зараз 20 людей, з них половина відбула по 10-15 років у в’язниці, – говорить Боберський. – Ви собі уявляєте, що тут буде, якщо вони прийдуть п’яні? Ні, має бути чітка дисципліна, у мене тут молоді дівчата – соцпрацівниці».
Розповісти всі деталі мешканці закладу не хотіли. Але поговорити було цікаво.
Ярослав
Електрик, 45 років, приїхав із Макіївки Донецької області. Рідня залишилася там: сестра, її діти, онук. Сам ніколи не був одружений, але не втрачає надії зустріти когось тут, завести сім’ю.
«Поїхав звідти, коли змінилася влада, – говорить Ярослав. – Гроші там можна було заробити тільки військовим, захищати нову владу. Говорити можна тільки те, що дозволяють. Якщо ця територія знову стане Україною – повернусь туди. Я люблю Україну, не сильно, але люблю, як батьківщину».
Ярослав спілкується з родичами в інтернеті, але, каже, вони з ним не щирі, бояться говорити правду – можуть залишитись без роботи, багатьох там вибірково прослуховують. Їхати звідти не хочуть, бо мають власні будинки.
«І що, поїдуть, без нічого, все лишать мародерам? Ви б поїхали? Я поїхав, бо мене там нічого не тримало», – пояснює Ярослав.
Його батько був родом з Тернопільщини. Після армії сказали, аби отримати паспорт (в селах їх раніше не давали), мусить їхати працювати на шахту. Так тато опинився на Донбасі, одружився, там і народився Ярослав.
«Спочатку я поїхав шукати роботу в Чернівці, – розказує чоловік, – працював сантехніком. Потім тітка, яка живе у Франківську, запросила мене сюди. Спершу жив у неї, але у нас з її чоловіком не склалися стосунки. Я почув про цей заклад і прийшов сюди. Тут головне, щоб людина не пила та дотримувалась дисципліни, тоді до неї ставляться добре».
«Ярослав – дуже хороший електрик, він нам тут багато чого зробив, навіть схеми сам розробляв, – додає Іван Боберський. – А тепер клеїть оголошення по місту, шукає клієнтів. Я і сам його раджу людям, бо робить якісно».
Зараз чоловік прихворів. Поки має вільний час, дивиться на телефоні фільми, улюблені – «Троя» та «Євангеліє від Іоанна».
«Я релігійна людина, Біблію прочитав неодноразово, взагалі, стараюсь щось читати щодня», – говорить Ярослав. І додає, що дуже сумує за рідними. Але повертатись туди ще не хоче.
Олександр
Народився і виріс у Франківську, за освітою слюсар-механік і столяр. Був одружений, розлучився, квартиру залишив дружині. Каже, потім чотири роки жив з іншою в її оселі, але та поїхала до Чехії і не повернулась. Потім, за його словами, брат цієї жінки вийшов із в’язниці й викинув з квартири документи та речі Олександра.
«Далі я працював у горах, будував будинки, альтанки – усе, що з дерева, – розповідає. – Але впав з риштовки, зламав ключицю, ребра, всю зиму лежав у лікарні. Вийшов – друзі порадили мені звернутися сюди. Колектив ставиться до нас з розумінням, допомогли мені відновити паспорт, підтримали».
Олександр не п’є і теж доволі релігійний.
«У мене дочка в місті живе, гуляє з внуком, ми спілкуємось, але я не хочу жити у неї, бути тягарем, – пояснює чоловік. – Онук називає дідом, я йому купую іноді одяг, фрукти».
Одружуватись не планує, хоче поставити внука на ноги.
«Донька у мене вихована, симпатична, не п’є, не курить, не лається – вся в мене, – хвалиться Олександр. – Мені вже 48, а життя так пролетіло – в момент. Різне було, працював і в Росії, і в Європі, багато де мене носило. Зараз хочу тут малому помогти, а далі поїду за кордон – руки-ноги є».
Але каже, якщо тут вдасться добре заробляти, то лишиться у Франківську.
Іван
Йому 67 років, має вищу освіту, інженер, називає себе – Іван Антонович. Наприкінці 1980-х починав підприємцем, збирався переробляти побутові відходи, займатись альтернативними джерелами енергії. Налагодив контакти зі сходом України, з Росією. Але, каже, партнери не виконали свою частину договору. Після цього були суди.
«Я вийшов потерпілим, але повного розслідування не було, тому таким мене не визнали, – говорить чоловік. – Усе зависло. За шахрайською схемою втратив квартиру: хотів взяти у банку кредит на порятунок бізнесу, але банк відмовив. Тому я взяв позику в приватній структурі, на їхніх умовах. В результаті – ні квартири, ні грошей».
З його слів, робив бізнес «по моралі», тому й прогорів. Потім розсилав договори у різні державні структури, пропонував щось створити, запровадити, але марно. Паралельно весь цей час підпрацьовував, аби було, за що жити.
«Хочу сказати, що я щасливий, бо я навчився всього, – говорить Іван Антонович. – Я знаю, що в холодильнику в мене щось є. Якби не пройшов такий шлях – не цінував би цього. Маю порив реалізуватись, в інших цього нема, бо вони не відчули того, що я».
Каже, у планах – створити нову модель державного устрою, де були б такі механізми, щоб людина могла чесно працювати і добре заробляти, не виїжджати кудись, а будувати державу.
«Де б я не працював – всюди отримував грамоти, – говорить чоловік. – Був одружений, з жінкою спілкуюсь, бо у нас спільна дочка. Є онук Костик, закінчує 11 клас. Я йому розказую про ці речі, він мене розуміє. Думаю, я ще реалізуюсь, аби лиш здоров’я не підвело».
