Ольга Лукань живе у селі Жураки Богородчанського району що на Івано-Франківщині. Дівчині 29 років, 28 з них Ольга не може ходити. Щоб мати роботу для себе і допомагати іншим Ольга почала вишивати бісером ікони.
“Коли мені був майже рік, то я могла ходити, тримаючись за мамину руку. А потім почали слабнути ноги… Дуже тяжка хвороба, невиліковна – спинальна міопатія, – розповідає Ольга. – Я дуже рано себе пам’ятаю. Бо згадую, що у нас була дуже велика колиска, тато стояв на одному кінці, а мама на другому і я перебігала від тата до мами. А потім почали слабнути ноги і мама мене вмовляла ходити, а я не могла, бо відчувала дуже велику слабкість у ногах. А як же хотілося…”
У Ольги був брат Василь, старший від неї на 10 років, який мав таку ж хворобу. Діти жили в одній кімнаті.
“Він був дуже розумний, дуже добрий. І дуже мене любив, колисав, коли я була маленькою… Я дуже -дуже його любила, – згадує Ольга. – У людей, які мають такий недуг, як у нас, є великі проблеми з тиском. Ми навіть не можемо взимку бувати на вулиці, бо саме вдягання може призвести до падіння тиску, що є загрозою життю. Тому по декілька місяців не буваємо на свіжому повітрі, хоч би був візок, в якому зручно сидіти, а з таким, як у мене, це просто мука”.
7 років тому Василь помер, лікарі не змогли підняти йому тиск… Після його похорону Ольга занедужала і потрапила до лікарні. Їй не давали жодного шансу на життя.
“Тоді і почалася моя дорога до Бога. Дві бабусі, що також були в лікарні, стали молитися за мене, адже мене не могли вколоти у вену, бо не могли її знайти, а без цього я могла померти, – ділиться пережитим дівчина. – Але я вижила і впевнена, що саме молитви бабусь мене повернули до життя. Трохи згодом я знову попала в реанімацію.і знову лікарі не давали мені шансу на життя… Але знову я вижила завдяки молитвам. Ось тоді я знайшла Бога і стала сама молитися, дуже багато. Тоді я почула про отця Зеновія Касько, який оздоровлює людей молитвою. Я пішла до нього на сповідь. Отець, вислухавши мене, сказав, що я мені потрібно зайнятися роботою, щоб не думати про свою хворобу. Там, у храмі, були чудові ікони, вишиті хрестиком. Я тоді так зацікавилася ними, що просто там, у храмі, відчула, що повинна вишивати, щоб віддячити Богу за те, що повернув мене до життя”.
Оля почала вишивати свою першу ікону саме в той час, коли у неї була сильна нудота та головний біль. А коли почала вишивати, то все зникало. Дівчина вишила хрестиком три ікони. Потім стали дуже боліти очі і згодом вона перейшла на бісер. Довгий час намагалася щось продати, але марно. Тоді одна жінка запропонувала зареєструватися в Фейсбуці, сказала, що тут багато чудових людей, які зможуть допомогти. Оля створила групу, в якій виставляє фото своїх робіт.
“У Фейсбуці я прочитала статтю Наталі Іванченко про Віталія Матьовку. Так ми стали друзями. Я познайомилася з бердянськими волонтерами “Наші Атланти” – з Наталією Іванченко та Анеттою Омельченко. Вони допомагають хлопцям в АТО, збирають для них все необхідне, а Анетта все відвозить на передову, що жертвують люди. Коли почалася війна, я прочитала про ікону, що називається “Велика Надія”, що колись таку іконі брали на війну, що вона приносить мир. Я попросила Наталю, щоб передали ікону на фронт. Анетта Омельченко відвезла її на передову. Ця ікона вже там, на війні і я дуже вірю, що вона буде рятувати життя нашим захисникам”.
