42-річний Микола Ромахов з Єнакієвого. З початком повномасштабної війни пішов добровольцем у ЗСУ. Після двох років служби отримав важке поранення у Красногорівці під Донецьком. Вибухом снаряда йому відірвало ногу. На лікуванні в обласній клінічній лікарні перебуває шостий місяць.
Чоловік розповідає, що пішов прикривати поранених, яких обстрілювали з посадок росіяни. Мав шестизарядний ручний кулемет, вогонь коректували за допомогою дрона. Два залпи випустив – хлопці пройшли. Вирішив, що зарядиться і буде відходити, розказують історію пораненого на сторінці КНП ОКЛ Івано-Франківської обласної ради.
Тільки в нірку скочив, чую свист, бух, ну і все… – пригадує він. – Передав по рації, що мені відірвало ногу. Хвилин через п’ять за мною прибігли, протягом 45 хвилин евакуювали.
Спершу пораненого повезли в Курахове, Покровськ і Дніпро, а відтак евакуювали в Івано-Франківськ.
На початку червня йому зняли шви, перевели на реабілітацію. Військовий почав ходити у спортзал розробляти ногу й незабаром очікує на протезистів. Фантомний біль є, але приймає таблетки. Коли нога повністю заживе, військовому радять пройти ботулінотерапію, після якої фантомний біль зникає на пів року. До слова, в обласній лікарні цей препарат в рамках обласної програми безкоштовний.
Подивимося, я терплячий, – каже Микола і пояснює: – При фантомному болі таке відчуття – лежиш, а в тебе болять пальці на ампутованій нозі. Ти знаєш, що її немає, а вони там смикають. Або свербить, хочеш почухати, а там нема нічого…
Микола Ромахов – з Донеччини. Родина мешкає в Добропіллі. З 19-ти років працював на шахті. Перед війною мав 17 років стажу і думав невдовзі виходити на пенсію.
Крім того, вони з дружиною займалися сільською господаркою, тримали 20 корів, телята й вівці. Коли чоловік вирішив піти на війну, майже всю худобу розпродали, залишили тільки трьох корів жінці, «щоб могти прожити». З нею вдома наймолодший 14-річний син. Старші син і донька живуть окремо в інших містах.
Читайте також: Помідорний рай. Як подружжя з Часового Яру на Косівщині вирощує овочі в теплицях (ФОТО)
Головною його мотивацією піти на фронт було бажання «не дати окупантам дійти до мого дому, до моєї сім’ї». А ще – «пробувати якось зупинити то все, щоб менше люди страждали».
Чоловік згадує, що ті, хто першими ставали на захист, не проходили ВЛК, а було просто: хочеш воювати – іди в автобус!
Виїхали в Новоселівку, там нас згрупували і звідти ми почали працювати. Потім нас перекинули на кордон біля Бєлгорода, потім – на Луганськ і звідти 15 березня в Красногорівку, де й досі стоїмо, – говорить Микола.
Comments are closed.