Люди Соціум

Прикарпатський священик повернувся з США, щоб стати капеланом

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Отець Василь Петрів, уродженець села Новиця, що на Калущині, повернувся зі США в Україну, аби стати капеланом бійців тероборони.

Тихий, спокійний, привітний, скромний. На мої слова захоплення тим, що він повернувся у важкий для держави час додому, отець Василь чітко мовить, що не зробив нічого особливого, пише Нова Зоря.

За мить додає, що так повинен вчинити кожен, хто вважає Україну Батьківщиною і прагне її волі. Що ж, це позиція справжнього українця, патріота і доброго душпастиря. Далі з отцем Петрівим розмовляємо про його життя, покликання та служіння.

— Отче Василю, як відбулося ваше покликання?

— Я народився у добрій сільській побожній родині в селі Новиця на Калущині. Про те, аби присвятити життя Богові, не думав. Після закінчення школи навчався в професійному училищі, згодом служив в армії. Коли повернувся з війська, то мій дядько, брат по матері, для якого я був наче сином, висловив думку, що я міг би стати священником. Але тоді його слова здавалися мені якимись далекими…

Та й до того я продовжив службу, щоправда, не військову, а у воєнізованій пожежній охороні. А в 1989-му я прочитав оголошення в газеті «Галичина», що буде проводитись набір у Духовно-катехитичний інститут. Я зрозумів, що моє місце — там. Наступного, 1990-го року я вже став студентом. Тоді мені було 27 років, я вже був одруженим чоловіком та батьком. Це був непростий і цікавий час, час становлення УГКЦ, яка тоді вийшла з підпілля.

— Тобто ви були одним з перших студентів?

— Так, Бог дав мені таке щастя. З тих років пригадую, як захоплювався неймовірними викладачами – отцями Андрієм Кияком та Мироном Підлисецьким. Оскільки була велика потреба у греко-католицьких священниках, то мене висвятили. Ієрейські свячення я отримав з рук світлої пам’яті владики Софрона Дмитерка. Після свячень я продовжив навчатися і служив на парафії у славному селі Старий Угринів, де народився наш державний провідник Степан Бандера. Там я був з 1993 до кінця 1997 року.

— А як ви опинилися на закордонній парафії?

— Можна сказати – випадково. У 1996-му році я поїхав у Канаду відвідати свою тітку. Вже за океаном вирішив відвідати й другу тітку, яка мешкала в американському місті Чикаго. Там я пробув чотири місяці та служив в українській церкві, на парафії святих Володимира і Ольги. Опісля довелося повертатися додому. Але отець Іван Кротець, якому я там допомагав, дуже просив мене приїхати знову. Я сказав, що не можу залишити свою парафію, але згодом таки поїхав.

Мені було нелегко, адже довелося вчити англійську мову вже в дорослому віці, звикати до швидкого чіткого і регламентованого темпу життя. У цьому мені дуже допомагав отець Іван. Окрім цього, моя дружина та діти через різні обставини приїхали до мене лише через 4 роки. Я дуже сумував, молився, і вони приїхали до мене.

— Якими були ваші обов’язки на новому місці служіння?

— На парафії було більше півтори тисячі людей, чимало з них — особи поважного віку. Я відвідував їх удома, в лікарнях та в спеціалізованих пансіонатах. У 1998 році переїхав до міста Парма, штат Огайо, на парафію Покрови Пресвятої Богородиці, також служив у Північній Кароліні. А останнє місце мого служіння — парафія Введення в храм Пресвятої Богородиці в місті Норд Порт, штат Флорида.

— Чому ви вирішили повернутися в Україну у час війни?

— Повернувся тому, що хотів бути зі своїм народом. І це не просто слова, я так думаю, так живу, за це щодня молюся. Проте, ймовірно, мене би не було в Україні, якби в Норд Порті мене не було ким замінити. Знаю, що багато наших священників, які служать за кордоном, хотіли би приїхати в Україну, але мають там свої обов’язки. Вони в багатьох країнах допомагають українцям.

Напередодні війни, з 23 на 24 лютого, у нашому храмі був владика Богдан Данило, правлячий Архієрей Пармської єпархії. Ми зустрілися на похороні одного священника поважного віку. І коли вночі дізналися про напад Росії на Україну, то вже не спали. А вранці я сказав Владиці, що хочу їхати в Україну. Той відповів, аби я подумав. Але що тут думати? Я хотів бути удома, зі своїм народом. Я написав прохання, Владика Богдан затримав його на кілька днів, а згодом дозволив їхати. Щоправда в США зараз моя дружина, діти та онуки. Вони активно допомагають Україні. Я молюся за них.

— Чи допомагають нашій державі парафіяни храму, де ви служили?

— Майже увесь світ, а тим паче українці, які живуть за кордоном, допомагають Україні як можуть. На парафії в Норд Порті збирали кошти, купували ліки та передавали в Україну. Та й звісно, молитвою. А ще, коли на парафію звернуться люди, які втекли від війни, то їх гостинно приймуть. Наразі чи є такі у Норд Порті, я не знаю, бо більшість українців з охоплених війною міст та сіл їдуть на Захід України та в країни Європи.

— Що будете робити в Україні?

— Архієпископ і Митрополит Івано-Франківської Архієпархії Кир Володимир Війтишин призначив мене капеланом місцевої тероборони. Я служу Літургії, сповідаю, причащаю, проводжу духовні бесіди, молюся за Україну, за перемогу, за наших вояків. Хочу сказати, що настрій у тероборонівців — бойовий. Вони розуміють, що треба працювати, боротися і захищати свою землю. Надалі я робитиму все, що належить капелану. Також дякую Богові, що маю можливість їздити додому та спілкуватися зі своїм 87-річним батьком, який дуже важко сприйняв початок війни. Проте зараз оговтався і молиться за перемогу.

Насамкінець, у час Великого посту, хочу сказати, що ми живемо в унікальний час, який треба використати для примирення з Богом, із самим собою, з ближніми. Це примирення потрібне для того, аби мати сили для боротьби. Бо від ворогів нас відрізняє те, що ми з любов’ю захищаємо свою країну, свій народ, рідних, дітей, батьків. Я переконаний, що з нами — Бог, з нами правда, і з нами буде перемога!

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні