38 років тому німкеня Зіґрід Німер та її друзі заселилися у покинуту фабрику з виробництва кінофільмів у Берліні та взялися робити з неї культурно-освітній центр ufaFabrik.
Нині центр вважають одним із перших успішних прикладів ревіталізації постіндустріальних просторів у Європі, а Зіґрід приїхала до Франківська допомогти у перетворенні «Промприладу», пише Репортер.
– Зіґрід, що про вас мають знати франківці?
– Народилася і виросла у Північній Німеччині. Згодом переїхала на навчання до Західного Берліна, який на той час був оточений Східною Німеччиною. Вивчала педагогіку та мистецтво. Після університету ми з друзями заснували так званий working life project, тобто проект, в якому можна було б жити і працювати.
– Як з’явилася ідея проекту?
– Я виросла в часи економічного дива. Тоді багато уваги приділяли відбудові країни, поверненню сімей до нормальних умов життя, возз’єднанню. Поряд з тим ми з друзями помітили, що у цьому всьому забуваються важливі речі – для чого ми живемо? Мислення за рамками жорсткої інфраструктури привело до того, що ми почали думати над новими сенсами.
Це був час переосмислення багатьох речей. Зокрема, ми думали про освітню систему. Чи академічний спосіб навчання є єдиним можливим, чи є більш прикладні шляхи? Про охорону здоров’я – чи дійсно потрібно стільки медикаментів, а чи, можливо, застосовувати лише природні ліки?
Переосмислення стосувалося багатьох сфер життя. Зокрема сім’ї. Ми міркували над тим, чи тато, мама, двоє дітей – єдина можлива форма співіснування людей чи можливі інші. В якийсь момент ми об’єдналися, винайняли два лофти (промислове приміщення, перероблене під житло, – Авт.) почали там жити і працювати. У 1978-му організували фестиваль «Переосмислити і змінити», присвячений навколишньому середовищу. Протягом шести тижнів ми використовували різні джерела енергії та дружні до навколишнього середовища прийоми. А потім впровадили їх у життя на постійній основі.
Також у лофтах ми створили простір, який назвали «Фабрикою для культури, спорту та ручної роботи». Це був громадський центр, відкритий абсолютно для всіх. Кожен міг прийти, поспілкуватися, чогось навчитися, наприклад, грі на гітарі, позайматися спортом. Згодом ми відкрили там бар.
– Як реагували берлінці на ваші проекти?
– Нам коштувало великих зусиль пояснити й показати, що ми є нормальними дружніми людьми. Це був час, коли в Західному Берліні все ще діяли напівтерористичні угруповання, які викрадали політиків. Ідея простору полягала в тому, щоб уникнути всіх політичних розмежувань і запросити до дружнього діалогу всіх, хто його потребував. Щоб досягти приятельських стосунків між людьми, які мають різні погляди, різні цінності, ми використовували мистецтво, креатив, інколи гумор, іронію. Ми вирішили концентруватися на тому, що кожна людина є цінністю і заслуговує на хороше життя для себе, своєї сім’ї та друзів. Це ті речі, які об’єднують і політиків, і робітників. Не скажу, що всі спроби були вдалими. Але ми не здавалися і нам вдалося.
– Розкажіть про ревіталізацію закинутою фабрики.
– Від проекту до проекту ми почали «обростати» людьми і зрозуміли, що потребуємо більше простору. Чітко знали, що нам потрібна історична будівля. Почали придивлятися до старих будинків. Розуміли, що міська адміністрація не сприйматиме нас серйозно, бо в нас не було ні репутації, ні коштів для великих інвестицій, а тому діалог з погодженням може тривати кілька років. Стільки чекати ми не могли. Один із друзів показав нам фабрику, в якій колись виробляли кінофільми. Це було ідеальне місце – сім дуже різних будівель, які можна наповнити різними функціями. Зокрема, ми зосередилися на мистецтві, освіті, екологічній тематиці і сталому розвитку.
Були свідомі, якщо почнемо говорити про фабрику з владою, то у них зміняться плани на цей простір. Тому вирішили його сквотувати (захопити, – Авт.). Звісно, це було незаконно, але прийняли рішення робити це максимально дружньо до простору, сусідів і власників. Написали листи адміністрації та власникам будівлі, що готові брати на себе зобов’язання, утримувати простір, платити за оренду, але нам потрібен шанс на реалізацію проекту. Запросили власників, владу, сусідів, громадські ініціативи на вуличний перформанс, щоб пояснити наші ідеї. Після нього зібрали 35 тисяч підписів берлінців, які нас підтримували.
Раніше ніхто такого не робив. Тому коли люди чули про наші ідеї, то казали: так, вони нетипові, але чому б не дати їм шанс? Після тривалих перемовин адміністрація дозволила нам залишитися на фабриці на рік. Це був листопад. Багато ставилися до нас скептично, їм було дуже цікаво подивитися, чи переживемо ми зиму на фабриці, бо там не було опалення і багатьох вікон. То був перший іспит. Ми з ним справилися.
– Як вам це вдалося?
– В першу чергу за рахунок спільного збору доходів і розподілу витрат. Усі 15 людей скидали свої заробітки в єдину казну, і всі витрати покривалися з неї. Шість років у мене не було особистого доходу, але це була персональна інвестиція в проект. Також ми займалися повторним використанням речей, переробкою. Наприклад, зняли стару систему опалення в поліцейському бараку і пристосували до наших потреб.
Кошти збирали звідусіль. Допомагали друзі, знайомі, батьки, дідусі й бабусі. Потім ми започаткували цирк, але не в традиційному форматі, а у стилі вар’єте з рок-музикою. Потім відкрили кав’ярню…
– Проект живе 38 років. Без фінансової сталості це б не вдалося. Як вирішили це завдання?
– Навіть перші роки життя на фабриці не були для нас тяжкими. Ми отримували задоволення від того, що робили, й показували, що можна робити таке, чого до нас ніхто не робив. Великі цілі досяжні. Важливими були стосунки між людьми. Це була присвята проекту і місцю.
Щодо фінансів, то була дохідна й витратна частини. Витрати: їжа, плата за оренду, комунальні послуги. Дохід отримували від цирку та кафе. За рахунок того, що жили разом, готували на спільній кухні і ще багато речей робили централізовано, вдавалося назбирати додаткові кошти. З них згодом відкрили пекарню, пізніше – магазин. Звісно, все це було екодружнім.
Нашими сусідами була податкова інспекція. Одного дня вони постукали до нас у двері і сказали: «Ви робите тут бізнес – платіть податки». Ми погодилися, але попросили знайти пункт у системі юстиції, який описував би те, чим ми займаємося. Наприклад, в нас є пекарня, яка пече хліб, і є кав’ярня, яка того хліба потребує. Так, передача хліба з пекарні до кафе – бізнес. Але якщо це все наш простір, то це вже не продаж…
Це була критична точка, треба було приймати рішення – ми або залишаємо проект, або знаходимо компроміс. Відтак ми змінили систему функціонування, щоб вона підходила під законодавство. А адміністрація взяла на себе часткове фінансування соціальних проектів на фабриці.
Нині ufaFabrik працює як неприбуткова парасолькова асоціація, котра об’єднує 13 різних підрозділів. Залежно від послуг, які надає підрозділ, обирається форма функціонування. Якщо це дитячий цирк – благодійність, якщо пекарня – бізнес. Також кожен підрозділ сплачує певну суму до материнської організації, яка платить за оренду. Зараз на фабриці працюють 220 людей. Кожен повернувся до власного доходу. Адмінперсонал отримує зарплату раз на місяць, люди, які займаються мистецтвом, – за кількість виступів, пекар – за кількість годин.
– Який ефект мав запуск ufaFabrik на місто?
– Звісно, проект впливає на місто, хоча виміряти вплив непросто. Попри те, що ufaFabrik виглядає, як маленьке селище в Берліні, воно не відділене від міського життя. Для мене показовим є те, що ми знаходимось у районі, який налічує понад 400 тисяч мешканців, і 200 тисяч людей щороку користуються нашими послугами. А ще, дуже часто, коли шукають житло в місті, то пишуть, що хотіли б жити поблизу нас. Ми створили прецедент. Нас ставлять за приклад, коли просять про перший шанс на реалізацію проектів.
Нині ми використовуємо власну електроенергію, частину навіть продаємо в загальну мережу. Використовуємо дощову воду, маємо зелені дахи, співпрацюємо з університетами і дослідними організаціями по всьому світу.
– Чим ви займаєтесь в Україні? Якою є ваша місія в ревіталізації «Промприладу»?
– Місія мого візиту в Україні – поширення інформації про проект «Фабрика уяви», який популяризує ідеї перетворення постіндустріальних територій у креативні культурні центри. В Івано-Франківську ділитимусь досвідом ufaFabrik з командою, яка працює з «Промприладом». Також розповідатиму містянам про наш проект.
– Що думаєте про перетворення «Промприладу»? Які ризики бачите?
– Кожна ситуація і кожне місто мають свої особливості. Передбачити, як усе відбудеться, неможливо. Успіх залежатиме від того, наскільки проект впишеться в контекст міста. Також питання в тому, наскільки містяни зможуть використати потенціал цього простору. Це виклик. Вірю, що проект дасть шанс не їхати з міста, а реалізовувати свої ідеї тут. Це тривала робота. Потрібно затамувати подих і розрахувати сили. Це шанс для міста вийти на новий рівень.
Comments are closed.