Люди Соціум

Пласт збирає рідних: дві франківські сім’ї про те, як Пласт став невід’ємною частиною їхнього життя

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

105 років відзначатиме 12 квітня українська скаутська організація «Пласт». Нині пластуни є і в політиці, і в науці, і у громадському житті. Між собою кажуть: «Пласт – то на все життя».

Дві франківські сім’ї розповіли «Репортеру» про те, як Пласт став невід’ємною частиною їхнього життя, а вони – частиною Пласту.

Те, що люблю

Галина та Максим Шовкопляси – пластунська сім’я. Він став скаутом у шостому класі школи, а вона – в десятому.

«До школи прийшли представники франківської станиці, сказали, що організовують кампанію проти алкоголю, тютюну й наркотиків. Розповіли, що таке Пласт. Пообіцяли, що ті, хто зголоситься брати участь в кампанії, влітку поїдуть у табір. От, мене й купили табором, – сміється Галина. – Потім були два тижні в Яремче. Вони показали мені, що пластуни – це люди, які постійно сміються і вміють створити собі свято. Наприкінці табору я вирішила, що вступлю до Пласту».

Максим та Галина кажуть, що Пласт – це середовище, яке кардинально змінює світогляд і формує особистість.

«Я жив у приватному будинку. Коло мого спілкування обмежувалося однокласниками. Пласт розширив його. З тієї компанії, в яку я потрапив у 1999 році, в мене два куми, – розповідає Максим. – Пласт заклав добре ядро і показав альтернативу. Випивка на лавочках, сумнівні компанії замінили змагання, українська музика, табори».

Таборування – найяскравіші спогади з раннього пластування. Максим пригадує, коли б не збиралися на табори, завжди падав дощ. На шостий день свого першого пластунського таборування хлопець температурив і мав ячмінь на очі – батько забрав додому лікуватися. «За два дні я повернувся. Думав, що то дуже геройський вчинок, але відзнаку не отримав, бо все ж два дні пропустив», – сміється Максим.

«У мене теж було нелегко. Ти йдеш до лісу, шукаєш дрова. Я тоді сокиру вперше в руки взяла. Консерви ножем відкривала. Не все вдавалося, – пригадує Галина. – Пластові табори – унікальний досвід. Показує як кращі, так і гірші сторони людей. Це екстремальні умови, який не знайдеш у місті».

Хоча Галина й Максим пластували у Франківську, познайомилися через фотокартку.

«Мені подарували знімок, де ми обоє на котрійсь зі спартакіад, але ще не знайомі. Потім у подруги був день народження, ми влаштовували пластову вечірку і покликали хлопців. Там уже познайомились і все закрутилося. Потім він мені шапку порвав», – сміється Галина.

«А через три роки зустрічей ми побралися. І зараз у нас двійко дітей – Миколай і Данило», – додає Максим.

Після народження первістка сім’я на кілька років відійшла від активного пластування. Та нині Галина займається у Пласті найменшими – пташатами – дітьми з трьох років. Максим організовує акції та виш­коли для дітей віком 8-11 років, зокрема з альпінізму.

«Це для мене спосіб віддати дань Пласту. Колись з нами так займалися, тепер цим займаємося ми, – каже жінка. – Окрім чисто практичних навиків, які дає Пласт, це ще й добра ниточка. Це чисте волонтерство. Діти 5-6 років малюють листівки для бійців АТО і вони знають і розуміють, для чого й для кого то роблять. Старші організовують акції. Дітям прививається елемент добра».

«Пласт виховує лідерські якості. Рано чи пізно ти мусиш щось організовувати, брати відповідальність на себе, – каже Максим. – В моєму випадку Пласт дав розуміння того, що я люблю. Я знайшов тут дружину і справжніх друзів. Завдяки Пласту знаю, що хочу, щоб мої сини були пластунами».

Знайшла, що шукала

У сім’ї Королишиних все було з точністю до навпаки. Спершу пластунами стали діти, потім до Пласту долучилася мама – нині референт уладу пластунів сеніорів Івано-Франківської округи Анничка Королишин.

Фото Пластуни новаки. 2003 р. Андрій, Роман, Володя, Тарас Королишини

«То була весна, 2001 рік. На той час у нас було вже четверо дітей. Старшому, Андрію – 10 років, Тарасу – 8, Роман і Володя ще були зовсім малі. З першими двома треба було починати щось робити, – каже жінка. – Про Пласт розповіла вчителька у школі, запропонувала віддати хлопців туди».

Фото Ст. пл Андрій Королишин та пл. скоб Тарас Королишин на врученні нагород за перше та друге місця у конкурсі на кращий Курінь року. Андрій – звязковий 59 Куреня, Тарас-курінний 79 Куреня.  2011 р

Восени старші сини почали ходити до Пласту. Про те, що це правильне рішення, говорить Анничка, зрозуміла, коли хлопці повернулися з першого табору.

«Я їх не впізнала. В мене й досі враження, що той імпульс, який вони отримали за ті 12 днів, продовжує рухати ними, – пригадує жінка. – Перше – вони були щасливими, в них світилися очі. Друге – дисципліна. Так поскладаних речей у наплічниках до того я ще не бачила».

Натомість батько до пластування хлопців поставився скептично.

«В нас із татом була довга дискусія з цього приводу. Треба було хлопців водити, шити однострої. Матеріально було складно. Так само родина не могла зрозуміти, для чого діти їздять у табір, якщо є село, – розповідає мама. – Але я бачила, що синам це потрібно, допомагає розвиватися, розширює свідомість, вчить приймати рішення. Для хлопців це важливо».

У серпні Анничці повідомили, що виховник Тараса поїхав вчитися до Львова, тож восени з сином у Пласті займатися буде нікому.

«Мені сказали, або рій розпадається, або в Яремче буде вишкіл – їдь і ставай виховником, – каже жінка. – Ті п’ять днів були для мене потужним стресом. Приїжджаєш – а там юнаки та юначки по 18 років, а тобі – 30 з гаком. Мають однострої, вишколені. Сидиш і думаєш: куди я потрапила, і що з того буде. Але повернулась я звідти приголомшена в хорошому значенні. Було відчуття, що пазл склався, що я знайшла те, що шукала».

І от уже 17 років Анничка Королишин працює у Пласті, хоча це виключно волонтерство. Як виховник випустила шість роїв. Взялася за адміністративну роботу, запровадила систему, яка дозволяє вирішити проблему нестачі виховників. Про виховну систему Пласту може розповідати годинами.

Фото Новацький пластовий Табір на Соколі. Рій Фенікси і виховники – братчик Володя і сестричка Анничка

«Я залишилась у Пласті, бо побачила, що реалізовується моя вихована праця. Той напрямок, на який я здатна, – каже Анничка. – Мені важливо віддавати дітям, дарувати їм дитинство, якого вони ніде не отримають, і відчувати, що є від них віддача».

 

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні