Катерина Свєшнікова, як і немало українців, переселенка вже двічі. Спочатку у 2014 році їй довелося переїхати з Донецька на Харківщину. Згодом, у 2019-му, у зв’язку з сімейними обставинами, стала жити у Маріуполі.
А страшні події весни 2022 року змусили її шукати притулку в Івано-Франківську, пише Репортер.
Маріуполь – моє друге рідне місто, тут жив мій батько, родичі по татовій лінії. У дитинстві ми щоліта з сестрою їздили сюди на море: маршрутка «Донецьк-Маріуполь» коштувала 30 грн, електричка – ще дешевше, – пригадує Катерина Свєшнікова. – Тож у Маріуполі я налагодила життя, завела друзів. До 24 лютого 2022 року не було уявлення, що почнеться війна. Я ще дивувалася, чому мені в інтернеті підтягується відео «Як вижити в екстремальних умовах». Перед тим у січні зустріла подругу, яка їхала разом зі старенькими батьками поїздом на Львів. За її словами – просто погуляти. Це потім уже вона телефонувала й вибачалася, що не сказала правди про те, що насправді вони евакуювалися. Справа в тому, що у неї сестра в Австрії, яка вже била на сполох. Адже в Європі про це знали більше, ніж ми.
Вижити у Маріуполі під час постійних обстрілів росіян вдалося завдяки доброму укриттю у приміщенні, що належало Свідкам Єгови. До їхньої спільноти належить і Катерина. Там була вода, їжа, надійний підвал.
Спочатку ми не усвідомлювали, що треба тікати. Мер надавав інформацію, але наскільки мені відомо, перебував не в оточеному Маріуполі, – каже жінка. – Через сильні бої ми не знали, як виїхати, зеленого коридору фактично не було. Я змогла покинути місто 25 березня, на щастя, вдалося забрати мого кота. Дорога була дуже важка, зайняла десь тиждень.
Катерина Свєшнікова приїхала до Івано-Франківська, бо тут уже мала знайомих. Спочатку допомогли віряни-Свідки Єгови, принесли одяг, знайшли тимчасове житло. Згодом почалися пошуки квартири для оренди.
З твариною знайти квартиру важко, кількість варіантів одразу зменшується, – говорить Катерина. – Також були проблеми з лікуванням, бо кіт сильно захворів, напевно, через стрес. На жаль, врятувати його не вдалося. Зараз, після семи переїздів, я вже два роки разом з іншою дівчиною знімаю непогану квартиру.
З отриманням соціальної допомоги для ВПО проблем не було, каже Катерина. А ось грант через центр зайнятості отримати не вдалося. Зате жінка знайшла роботу за спеціальністю у б’юті-коворкінгу від ГО «ДОМ48.24». Ця громадська організація зосереджена на допомозі тим, кому довелося переїхати до Франківська через війну.
Спочатку я працювала касиркою, потім у перукарні, а зараз у б’юті-коворкінгу. Тут я перукарка і адміністраторка. Умови добрі, ставлення дуже хороше, – говорить Катерина Свєшнікова. – Спочатку було важко, бо робота з людьми вимагає бути постійно на позитиві. Перші півтора року це було нелегко, я боролася за позитив. Віднайти спокій допомогли друзі, заняття спортом, віра в Бога і в те, що попереду точно чекає щось добре.
Катерина пройшла багато курсів від «ДОМ48.24»: по СММ, дизайну, веденню бізнесу. А ще до перукарки отримала кваліфікацію бровістки. Планує розвиватись і надалі.
Переїзд – як пожежа. Ти маєш бути готовим все залишити, відпустити. І бути готовим ще якийсь час страждати за тим, що відпускаєш, після переїзду, – каже Катерина Свєшнікова. – Треба звикнути навіть до таких речей, як новий парк, нові вулиці, з якими тебе не пов’язують спогади. І потрібен час, щоб полюбити цю місцевість. А його небагато, коли ти думаєш, як заробити грошей. Вперше, коли мені довелося їхати через війну, я не знала, що робити. Вдруге вже розуміла, що треба не сидіти, склавши руки, а йти працювати – хоч виходити у соціум зовсім не хотілося.
Comments are closed.