За півтора року повномасштабної війни 33-річний Сергій Стройнов з Миколаївщини пізнав її з багатьох сторін. Три тижні жив під окупацією, три дні – під безперервним обстрілом, що знищив дотла його рідне село. Потім воював у штурмовій групі, підірвався на міні і втратив ногу…
Нині поранений лікується в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Розповідає, що був мобілізований. Спочатку служив далеко від бойових дій, у групі інженерного забезпечення, що підготовлювала позиції: копали, робили перекриття… Як починалися сильні обстріли, їх звідти забирали. А згодом набирали добровольців до 35-ти років на штурмовиків, і Сергій зголосився, розповідають на сайті проєкту ОКЛ “Сталеві духом”.
“Зловив” міну
Перші штурми йому давалися дуже важко. Не через брак навиків, адже їх навчали іноземні інструктори, а морально… “Трупи… Там рука, там нога… – ілюструє чоловік. – З нашої сторони я ще не бачив такого на той час“.
За його словами, так тоді виходило, що з нашого боку втрат не було. Рідко коли ставалося поранення в когось, і то невеличке. І з часом у нього навіть з’явився азарт якийсь. Але 1 вересня 2023 року все обірвало поранення…
“Теж штурм був, – згадує він. – Зачистили позицію і мали втримувати її добу, щоб вони назад не відібрали. Добу відсиділи, закріпилися, закопалися, завели піхоту і відходили… І вже на відході я “зловив” протипіхотну міну…”
Зате живий
Евакуйовували пораненого дві години. Коли група його виносила, були сильні обстріли. Ворожий дрон коректував мінометний вогонь. Як донесли нарешті до медика, то він трошки попускав турнікет і затягував, поки Сергія везли до лікарні…
“У лікарні ще хотіли ногу врятувати, апарат Ілізарова поставили. Але там вже не було, що лікувати. На п’яті кості взагалі не було, її роздробило-розкришило. Ступня теж була розбита, там кістки стирчали в різні сторони. Їх трошки зібрали докупи, поставили апарат, але тканини вже почали відмирати…”, – зітхає поранений.
Сергій зізнається, що спочатку йому було страшно позбутися ноги. А потім зрозумів, що “краще так”. Мовляв, ніяких життєво важливих органів не зачепило, тільки кінцівки посікло… “Зате живий… А ходити навчуся”, – бадьориться він.
Залізна нога
Наразі чоловік ходить на милицях і гадає, що до протеза йому ще далеко. Рана ще повністю не загоїлася.
“Реабілітолог вже приходив, але я зараз навіть займатися не можу, бо дуже болить там. Ні напружити її, важко піднімати… Постояти трошки можу, але теж недовго. На день годину від сили, бо потім треба з’їсти мішок таблеток, щоб спати добре. У кріслі колісному теж можу сидіти до 1,5-2 годин, бо далі кукса починає затікати, і біль такий, що важко стриматись”, – розповідає Сергій.
Фантомного болю, за його словами, мабуть, тижні два вже немає. Спочатку був, а потім пропав наче й не було. Тепер болить тільки сама кукса.
Читайте також: Андрій Гаман: «Не знаю, чи зможу піти з армії після перемоги»
Чоловік каже, що у цей період йому дуже морально допомагає підтримка дружини і дітей. Каріна і два їхні синочки 6-ти і 4-х років приходять щодня, і з ними він відволікається від усього. Хлопчикам, до речі, сказав, що поміняв ногу на залізну, то вони чекають – не дочекаються, яка ж то в “папи” нога буде…
Зруйноване село
Сергій Стройнов каже, що до війни займався різними справами. Зокрема, укладав силові кабелі по містах. А потім почав вирощувати овочі: помідори, огірки, баклажани. У дворі вдома поставив два парники і цього було вдосталь. Коли видужає повністю, знову буде займатися парниками і рибалкою, на яку зараз хоче страшно!
“Тільки все наново доведеться закуповувати, бо все згоріло, – бідкається він. – Було два будинки – жодного не лишилося. Моє село Киселівку під нуль зрівняли. 20 днів в окупації були. Три доби потім безбожного вогню по селу, і техніка туди заїжджала, навіть кладовище розрівняли танками…”
До теми: Майбутнє медицини. Франківець створює на 3D-принтері моделі, які полегшують роботу лікарів
Можливо, саме через все це його мама згодом пережила два інсульти. Сергій, який жив там від народження, дуже жалкує за селом, і взагалі за всім… На знищеному цвинтарі поховано багато його родичів, зокрема, бабуся, дідусь, рідний брат… Добре хоч, коли почали військові колони їздити через село, всю рідню вивіз до Миколаєва, лишився сам.
“Перебув там 20 днів окупації і тридобову перестрілку, коли навіть хвилини не було, щоб щось не прилітало. “Гради”, танки, артилерія, міномети… І авіація залітала, і техніка заходила… Переховувався в підвалах… Потім півдня у них була передишка, то за цей час евакуювали село, тих жителів, які ще лишалися”, – розповідає він.
Внаслідок пережитого, злість його “була сильна, коли пішов воювати”. Зараз злість у нього ще більша через каліцтво, але “повертатися на фронт бажання немає”.
Страшний сон
Сергій каже, що страшно йому було не тоді, коли підірвався на міні, і не зараз, коли відсікли ногу, а під час евакуації з поля бою, коли їх накривала мінометка.
“До наших позицій вже дійшли, біля однієї був БТР російський спалений і коло нього – велика вирва. Хлопці мене положили в цю вирву, а самі – до позицій, до бліндажа. Бліндаж там на дві особи був, а група величенька. Окопу ж, можна сказати, взагалі не було – так, окопчик нижче коліна. Ще не була добре підготовлена позиція. Якось вони там збилися в той міні-бліндажик, і дрон коректував вогонь не на купку солдатів, а на вирву, де був я. За півтора-два метри навколо вирви були приходи. Трошки оглушило, трошки засипало, добре, що одна рука працювала, то хоч лице розкопував… Тепер мені це все сниться, якось воно моторошно. Навіть інколи засипати боюся… Приходила психолог, трошки поспілкувалися з нею, навіть якісь таблетки давали… Ніби потрошки почало зникати це… Побачимо, може, з часом пройде…”.
Comments are closed.