У Музеї мистецтв Прикарпаття презентували фотовиставку «пеRE:селенці» Світлани Корабльової з Маріуполя. Це 30 портретів і 30 історій від переселенців про найцінніші речі. Саме їх вони взяли з дому, коли втікали від війни, пише Репортер.
Світлана Корабльова, як і герої фотовиставки, також переселенка. Коли вона опинилась у Черкасах, вирішила, що треба зробити фото, які будуть передавати історії людей, – говорить одна з організаторок виставки Дарія Пшенична з Маріуполя. – І так з’явилась ідея виставки, яку ми бачимо сьогодні. Ця виставка і про те, що не треба втрачати надії та опускати рук.
Якщо почитати історії людей на фото, то всі вони мріють якомога швидше поїхати додому. Тут є історії про втрату. Є дружини, чиї чоловіки зараз у полоні, є донька, в якої тато загинув в Оленівці.
Але є й історії про щастя. От, жінка, яка довго не могла завагітніти, а зараз чекає на дитину. Є історії про те, як люди вивозили своїх тварин, бо це їхнє найцінніше.
Виставка мандрівна. Вона об’їхала вже чимало міст. У Франківську триватиме лише тиждень.
Ось кілька фотопортретів, історії людей і їхні найцінніші речі:
-
Марина Дробна з Нової Каховки
«Ключі від мого дому. Їхали в невідомість, вже в дорозі вирішували кінцеву точку призначення… Не знаю, чому зупинилися на місті Черкаси. По приїзду чоловік одразу відмітився у військкоматі. З часом пішов на фронт. Я і двоє дітей залишилися одні на орендованій квартирі… і кіт. В кінці вересня чоловік потрапив під обстріл артилерії, був важко поранений. Зараз знаходиться у лікарні. Вдома залишилися батьки, сестри та друзі. Сподіваємося на скоре повернення додому».
-
Олена Лисак з Харкова
“Щурики. Ми жили в Харкові на північній Салтівці. 24 лютого зібрали речі, пацюків і пішли з дому. Повернутися за речами могли тільки влітку. Наші хвостаті біженці проїхали всю Україну – від Харкова до Ужгорода. Мабуть, тільки піклування про тих, хто слабкіше і потребує допомоги, не давало опускати рук».
-
Ганна Гайдукова з Харкова
«Цими ложкою і виделкою я їла у харківському метро, коли ховалася від обстрілів. Вони зі мною всюди. Це те, що я привезла зі свого дому».
-
Анна Німайєр з Маріуполя
«Турка. Працювала в театрі актрисою з 2008 року. З Маріуполя виїхала 26 березня. З речей нічого не могла з собою взяти. Була сумка з документами, кіт і турка, в якій у мирний час варила собі ранкову каву, а під час війни гріла воду на вогнищі».
-
Катерина Тимченко з Харкова
«Книга «Гаррі Поттер», остання частина, де перемогло добро і, звичайно, мій кіт. Освіта – хімік. Зараз працюю програмістом. Виїхала з Харкова 1.03, думала на кілька тижнів. Вивезла кота в червоній маленькій валізі. Знайшла кохання під час війни».
-
Ольга Єрещенко з Сєвєродонецька
«Шкарпетки зі святогірською ладанкою взяла з собою, бо вже багато років мрію про дитину… І диво сталося – війна забрала домівку і старе життя, і Бог у новому місті нагородив нас дитиною! Наразі у мене 20 тижнів. І незважаючи на обставини – я щаслива!»
-
Марина Усенко з Миколаєва
«Кітель чоловіка. Ми – сім’я бойового офіцера України, який з квітня у полоні. Він – морський піхотинець, який стояв на захисті Маріуполя. Ми ним пишаємось та чекаємо його повернення додому. Це вже другий раз нам доводиться «примусово» покидати місто, в якому ми проживали. Вперше це був Крим – Феодосія, 2014 рік».
-
Валентина Душко з Золотого
«Портрет чоловіка. Я працювала вчителем 44 роки. Спочатку піонервожатою, потім переїхала на Донбас, вчила дітей географії та астрономії. Через війну 2014 року не встигла зробити операцію на очах. Зараз абсолютно сліпа. Після смерті чоловіка у 2022 році виїхала до доньки у Харків. З початком активних бойових дій змушені були переїхати до Черкас».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.