Минаємо останній блокпост за Сєвєродонецьком. Водій наступає на педаль газу. На спідометрі – 140. Повільніше тут не їздять. Це одна з найнебезпечніших ділянок. Рухаємося на Щастя. У машині тиша, кожен вдивляється в «зеленку» – кущі вздовж дороги.
Зупиняємося в якомусь селі. Хлопці із зведеного взводу МВС Івано-Франківської та Волинської областей розповідають про обстріли. Показують зруйновані хати. Чесно, подекуди важко зрозуміти, які з них знищені обстрілами, а які просто занедбані. Час тут завмер ще з 90-х. Спершу здається, що села покинуті. Але потім бачиш і дим із димарів, і людей, переважно стариків. Кажуть змучилися – від війни, від влади, від життя за останні 23 роки.
«Ось був президентом Кравчук, – каже одна бабця, – ніби ж наш – східняк. І Кучма, і Янукович. Та й ваш був, Ющенко. Але що змінилося? У нас тут голод з 90-х, а він у телевізорі говорить, що корів тримає, господарник великий. А ми навіть курей не можемо тримати, бо немає за що купити. А тепер війна. Ми своє прожили, а ось вас шкода. За що помираєте? І ми українці, і ви».
Містечко Щастя. Саме тут проходить лінія фронту. Між блокпостами українців і терористів з так званої ЛНР десь кілометр. Чітко видно Веселу гору, з якої наших обстрілюють з мінометів, «градів», «ураганів». Ніби перемир’я, а постійно чути вибухи, автоматні черги. Найбільше дістається околицям міста. Спершу рахуєш ті вибухи, намагаєшся визначити місце, потім звикаєш. Напружуєшся лише тоді, коли бахає десь недалеко.
Саме в Щасті розташований фільтраційний центр біженців з Луганська. Сюди ж їздять з окупованої території купувати харчі.
«Ми зараз не пускаємо вантажівки на Луганськ, – говорить Іван, один з українських чергових на блокпосту. – Дозволяємо лише хліб і крупи, а пиво, горілку, цигарки, м’ясо-ковбаси – ні. Ви зрозумійте правильно, це все й так забирають сепаратисти, людям мало що лишається».
Іван раніше був міліціонером у Луганську. Там у нього лишилася родина, дім.
«Ми вже в центрі Луганська стояли, півміста звільнили, – каже він. – А тут це перемир’я. Дали команду відступити. А в мене там дружина, діти. Я іноді, коли не лупить артилерія, йду он на ту гірку, до Луганської ТЕС. Беру бінокль і дивлюся на свій будинок».
На блокпостах переважно стоять правоохоронці з Луганщини. Іноді їх підсилюють з інших областей. Досить часто затримують сепаратистів. У цих районах діють диверсійні групи, снайпери. Є випадки викрадання людей серед білого дня. От і зараз блокпост отримав повідомлення: «Жінка. Снайпер. Пересувається сірою Тойотою. Всім бути надзвичайно уважними».
У Щасті зводять оборонні споруди. Готуються до повномасштабного наступу терористів.
«Дали б наказ, ми б уже давно звільнили територію, – каже один із танкістів. – Там воювати немає кому, «вата». Вони розбігаються. Ми ж за свою землю воюємо, а вони?».
Місто Золоте. Тут розходяться дороги на Первомайськ, Попасну, Лисичанськ та Оріхове. Один із крайніх, найважливіших блокпостів. Якщо звідси відступити, бойовикам відкриється шлях на Лисичанськ. Нині, кажуть, у Первомайську є багато чеченців-кадирівців, близько тисячі, приблизно 300 одиниць техніки. Саме тут луганські та франківські міліціонери прикривають військових і контролюють автомобільний потік. Як і в Щасті, вантажівки з горілкою, пивом і цигарками розвертають назад, аби вони не потрапили до бойовиків.
«Ось тут у нас казарма. Правда, світла зараз немає, бо недавно влучили в підстанцію, – розповідає командир блокпоста з позивним Поляк, старший чоловік, родом з Луганська, на війні з травня. – У нас тут майже спокійно. Але не завжди. Іноді заїжджають заблукалі «сепари», – він не встигає договорити, як до блокпосту підлітає «газелька», розвертається й летить назад.
«Що це було, наші?», – дивуюся.
«Та то ж вони і є, «сепари», – сміється Поляк. – Заблукали. Вони ж полями їздять, десь не там повернули… Нас від обстрілів рятує заправка, бо вони мирних мешканців сюди відправляють за пальним, тому й не луплять «градами».
Поруч у приміщення відкриті двері. Звідти доноситься запах свіжого борщу та смаженої бульби. До речі, смачнішого борщу, ніж той, що готують тутешні хлопці, я ще не їв – у них якийсь свій, особливий рецепт…
Але тиша була недовгою. Майже з самого ранку почалася артилерійська канонада з боку Первомайська. Бойовики обстрілювали Попасну, потім Оріхове. Наші відповідали з самохідних установок САУ. Коли ненадовго стихала артилерія, тишу розсікали кулеметні черги.
Це бойовики штурмували 25-й і 31-й блокпости. Люди, які прямували на Луганськ, поверталися. Казали тільки: «Стріляють. Нас не пустили».
Десь під обід усе стихло, але тільки на годину, потім розпочалося з новою силою.
«Десять… Двадцять… Сорок… Багато. Три установки «градів» відпрацювало. Куди це все летить?», – задерши голову, говорить Іван, даішник із Богородчан, на Донбасі він уже понад півтора місяці. Каже, їхати на війну погодився одразу, головне – заздалегідь підготувати дружину та батьків, тоді легше. Але перед самим відправленням керівництво сказало, що він не їде. Тож Іван трохи поскандалив, і вони погодилися.
Ракети лягають приблизно за кілометр від нас, у Гірському. Його обстрілюють часто. Пару днів тому також був обстріл із «градів», загинули і мирні мешканці, і кілька військових. Там працює шахта «Гірська», тому терористи з тої ЛНР періодично обстрілюють місто та вимагають, аби шахта закрилася. У Золотому є три вугільні шахти, але вони стоять. Бойовики поставили ультиматум: «Якщо хоч одна шахта запрацює, то ми зрівняємо її з землею».
Цього дня обстріли українських позицій тривали цілий день. Вибухи то наближалися до блокпоста, то віддалялися. Наказ був один – тримати позиції. Сховатися можна лише в бліндажі. Але потім знову повертаєшся на блокпост.
На Луганщині сонце сідає швидше. О четвертій вже темно. Закінчивши чергування на блокпості, рушили до місця дислокації. Минаючи українських чергових, ловили на собі пильні погляди – в темряві особливо небезпечно.
Comments are closed.