Коли у Солотвині, що на Богородчанщині, якісь ґазди надумають копати нову криницю, бо у старій зникла вода, то всі кличуть Палійовича. Так по-вуличному називають 83-річного Степана Книшука.
Знають, що чоловік точно знайде місце, де буде добра криниця, пише Репортер.
Збивав котлам апетити
«Я чекатиму вас на повороті, на початку села, – говорить у слухавку Степан Палійович. – Буду у воєнному».
Каже, коли у формі, то навіть ходить швидше. Йому 83 роки, він колишній військовий. Спершу служив на флоті, а в 1961 році його перекинули у ракетні війська в Білорусь. А завершував службу в Коломиї, ближче до дому. З 1984 року на пенсії. Родом із Космача, у Солотвині вдруге одружився. Коротко переповідає біографію, поки йдемо до його дому в присілку Заріччя.
Читайте також:
Миколай розрухує село. Як у маленькому Грушеві оселився святий (ФОТО)
Після служби Степан Книшук працював на залізниці, потім теплоенергетиком, а далі займався тим, що переробляв людям котли по всій області. Каже, «збивав їм апетити у три рази».
Сміється, що він вроджений теплоенергетик. Тато був знаний майстер-пічник, потім ремесло перейняли два брати і він також, але по-своєму. Більше 10 років ще й помагає людям з водою.
Гріх гроші брати
«Отут у сусідів чотири роки тому майстри казали копати криницю біля смереки, – показує пан Степан. – Але Радік мене закликав. Мені біля смереки показало, що води нема. Знайшов за хатою. Мене послухали, викопали, а там таке джерело гарне! Води до півтора метра, а то є досить».
Веде вулицею та показує з хати на хату, що там і там за його рекомендаціями криниці викопали.
«Ні в кого за це грошей не беру, – відрізає пан Степан. – Пару хвилин і вже показав. Встидно за це брати гроші, бо за 10 хвилин мозолів не наб’єш. Думаю, що то мені Господь дав таку обдарованість, що це в мене виходить, тому гріх гроші брати».
Вибачається, що має зайти до сусідів і перевірити опалення, бо там живе старенька бабуся і донька лежача – ногу травмувала.
Пані Ганна нахвалює сусіда, мовляв, помагає всій вулиці, воду всім знаходить, а ще й великий спеціаліст по котлах.
«Він у нас тут палочка-виручалочка, – нахвалює жінка сусіда. – Лиш щось – до Палійовича. Він і нам воду знайшов. Незважаючи на те, що живемо біля річки, а води нема. Ріка зміліла, вода пішла і з криниць. Люди дуже мучаться».
Ні разу не промахнувся
Понад 10 років тому води не стало й у криниці Книшуків. Каже, десь його дружина Оксана дізналась, що в Калуші є чоловік, який воду шукає. Згадує, що той приїхав, походив з дротиками пару хвилин і показав місце. Взяв за це 300 грн і поїхав.
«Я любив фізику і мене то дуже зачепило. Як так чоловік може відчувати воду тими двома дротиками? – із захватом говорить Книшук. – Хотів попробувати також, але він нікому свої дротики не давав, аби енергетику не перебило».
Читайте:
Як прикарпатець Андрій Яцків з іншими українцями з Чехії допомагає землякам (ФОТО)
Десь рік ті дротики не давали пану Степану спокою. Перебирав різні матеріали, пробував, але все не те. «Аж поки не трапилися ці, – показує два зігнуті мідні дроти. – Всередині, певно, якась нержавійка, бо магніт не бере, а зверху полите міддю. Тепер то мої інструменти – показують точно».
Спершу Палійович обходив з ними все своє подвір’я, потім у сусідів криниці перевірив. Де була вода – палиці зводились, де не було – не рухалися чи розходилися в різні боки. Крім того, шукав різну літературу на цю тему, вичитував, вчився.
Нове вміння вперше застосував у кумів. Ті якраз копали криницю. Згадує, що майстри вирили яму на шість метрів, вже дійшли до синьої глини, а води нема. Палійович взяв з дому свої інструменти й прийшов перевірити те місце. Палички не рухалися.
«Кажу, хлопці – тут води нема, а вони ще посміялися з мене, – пригадує пан Степан. – Я знайшов інше місце, пішов до ґаздів показав. Вони мене, правда, послухали. Викопали три метри – пішла вода. Дотепер є».
І так пішов поголос по селу. Також кликали й у сусідні села. «Всюди прогнози співпадали – ні разу не промахнувся», – усміхається чоловік.
Нема двох однакових
Розказує, що найкраще воду шукати, коли дощу не було більше тижня. Каже, що цієї осені глухо показувало джерела, бо два місяці не дощило.
«От, коли заходить сонце і є місця, де мушкара літає так вгору-вниз, у нас кажуть – «мухи товчуть» – то над джерелом, – розказує про інші методи Книшук. – Можна взяти велику миску та поставити її в ясний день догори дном на ніч. Вдосвіта, як буде роса на поверхні – там джерело. Ще на місцях, де є вода, росте лобода і гірчак – такі має жовті квітки».
Також буде цікаво почитати:
Про діда Иванчика, який у Верховині понад 60 років воду продає (ФОТО)
Ще показує прилад, який демонструє якість води, тобто вміст солей. Каже, досконалий аналіз слід робити у Франківську, в лабораторії, але це дорого.
«От, я опускаю цей прилад у воду і, якщо показує від 0 до 50, то така вода лиш для прання, – говорить Книшук. – Від 50 до 250 – можна і треба пити сиру. Якщо прилад показав понад 350, то нею лише калоші можна мити».
За словами Палійовича, нема такого, аби дві криниці були однакові. Найкраща вода у Солотвині – на горі. Там є криниця над скелею.
«І вода так близько, що зачерпнув би без троса, – говорить пан Степан. – А за 70 метрів криниця, то там вода мерзенна – цифри за 350 загинають».
Сушениці у пазусі
Палійович зітхає, що шукає учнів, кому би це передав. Здоров’я не те вже, а людям треба помагати. Давав пробувати ті палички іншим, але у них дротики мовчали.
Десять років тому Книшуку поставили штучний клапан у серце й заборонили ходити пішки більше кілометра і стояти на ногах довше години. Навіть у машині не може їхати, бо стає зле. Тому вже кілька років не був у рідному Космачі.
Розказує, що народився у дуже важкий, але й цікавий час, коли Космач був партизанською столицею. До їхньої хати часто приходили повстанці, навіть мали там штаб. Його тато був січовий стрілець, повстанці йому довіряли. Ще каже, їх було семеро дітей, тож до лісу батька не брали. Одна зі старших сестер була у підпіллі – медсестрою у сотні Скуби. Зносила закривавлені бинти додому прати, менші діти помагали. Ще пан Степан згадує, як носив у пазусі сушениці для сотника Гамалії.
«Він за 200 метрів від нас мав бункер у присілку Стебник, – розказує Книшук. – У нього така криївочка була, що жоден пес би не занюхав. Аби залізти туди, треба було взятися за березу, що над берегом, пуститися вниз і залізти під її коріння. Якось я пішов по гриби, дивлюся, якийсь дідок неголений сидить на поляні під палаткою і щось там затискає, певно вошей бив. Я аж задеревів. Мені тато казали, аби я нижче доріжки не ходив. Вони знали, що він там».
Палійович пригадує, що Гамалія лише промовив до малого: «Ти мене не видів». Та потім покликав і попросив, аби той приніс сушениць.
«У нас були сади грушеві і того все було доста. Показав пеньок, що під ним у моху маю ставити, – розказує чоловік. – І так пару разів носив. Якось він прийшов, подякував й розпитувався, чи приходять хлопці до нас. Я сказав, що приходили двоє, певно, брати, бо подібні. Просили мене не всю брукву викопувати, а пару лишити й те місце позначити тичками. Вони вночі прийшли б і собі микнули. Похвалив».
Степан Книшук приносить з іншої кімнати одну за одною книжки й фотоальбоми. Усе підписане.
У 1990-х роках він їздив на Донбас, возив туди українські книги, про історію, про УПА. Показує листа від вчителя з Донецька, який дякував за книжки, що їм дуже бракує такої літератури, особливо націоналістичної.
Також показує фото розкопок 1990-1991 у селах Яблунів і Печеніжин, де люди з «Меморіалу» перепоховали останки жертв комуністичного терору…
Дуже цікавий чоловік – той Палійович. Треба буде, напевно, ще навідатись.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.