Середа, 7 жовтня – Франківський драмтеатр відкриває 77 сезон, його директор Ростислав Держипільський якраз святкує день народження, на сцені прем’єра – «Оскар і рожева пані», якій ще до показу пророкували славу сенсації.
Фото: Гриньків Юрій \ Galka.if.ua
Театр заповнений, люди сидять навіть у проходах, настрій святковий і піднесений, навіть попри те, що усі знають, про що зараз буде вистава.
«Мене звати Оскар, мені десять років, я підсмажив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання» – лунає дзвінкий дитячий голос, а проектор вибиває на білих полотнах веселі дитячі картинки.
Раптово веселість зникає, на сцені спиною до глядачів сидить худенький хлопчик з лисою головою. Він признається, що хитрує.
«Мене звуть Яйцеголовий, я живу у лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш».
Оскар каже, що він нехороший пацієнт, він похитує віру у всесильність медицини. Оскар знає, що він помре, і знає, що про це знають всі – мама, тато, лікар Дюссельдорф, персонал лікарні. Оскар не готовий вмирати, але ще більше до цього не готові вони. Тому Оскару дуже непросто, бо з ним більше ніхто не сміється.
Оскар ображений і не хоче ні з ким говорити. Він говоритиме тільки з Рожевою пані – Ружею – ексцентричною галасливою жіночкою, яка заробляє влаштовуючи святкові шоу. Вона просто не розуміє з чим зіткнулася, тому ставиться до нього, як до нормального. Тож лікар Дюссельдорф дозволяє їй влаштовувати шоу в його лікарні за умови, що вона кожного дня буде говорити з Оскаром. Так починається історія, яка змінює всіх.
Оскару лишилося зовсім мало часу – всього 12 днів і Ружа придумує, аби він кожен день проживав за 10 років. А ще, аби писав про це у листах. Нема кому писати? Тоді пиши Богу. В нього навіть можна щось просити, але лиш щось духовне, не матеріальне. І Оскар починає жити.
Він сміється з Ружею над її жартами і невдалим акторським минулим, він «одружується» з Пеггі Блю, дівчинкою колір шкіри, якої став синім через хворобу. Свариться з нею, мириться, переживає за її операцію, знайомиться з її батьками.
Він мириться і зі своїми батьками, бо якщо маленький Оскар ображався, що «вони могли любити його здоровим, але не можуть так само любити хворим», то «дорослий» Оскар розуміє, що вони теж колись помруть, і те, що він помре раніше, не причина бути егоїстом і залишити їх з болем, що не могли порозумітися з хворим сином.
Оскар врешті вдочеряє Рожеву пані – вона теж стала іншою, вона відкрила для себе оту всепоглинаючу любов, в якій смерть нічого не важить. І тепер вона знає, що насправді, це не вони всі дбали за Оскаром, а це він дбав про всіх них. Врешті, і сам Оскар приймає те, що має статися, він сильний, бо навколо стільки тієї любові.
На столі у Оскара стоїть табличка «Тільки Господь має право мене розбудити» – у свої 110 Оскар помирає.
Здається, стільки сліз у залі нашого драмтеатру не було ніколи, навіть чоловіки тайком витирали сльози, а проектор все подавав і подавав на сцену фотографії реальних хворих діток, яким вже не дано вилікуватися. Багато-пребагато Оскарів, які десь зовсім поруч.
Ірма Вітовська, яка й була тією Рожевою пані, та й взагалі ініціатором всього цього проекту, твердо розставляє крапки над «і». Вона каже, що в нашій країні щороку помирає 18 тисяч таких діток, їм не можливо врятувати життя, але ми мусимо зробити їх останні дні якісними. Вони не мають мучитися від болю. На жаль, влада цього не розуміє, ці діти навіть не мають можливості отримати дитяче знеболювальне. А ми зачасту просто не хочемо знати, що вони існують, час відкрити очі.
Вітовська знайомить глядачів зі ще одним Оскаром, в цій постановці його грав Влад Балюк, в наступній, яка буде у нас 27 жовтня, гратиме Марко Кирильчук. Дякує «Океану Ельзи» за пісні, які гурт віддав для вистави. Передає вітання від художників Андрія Єрмоленка і балетмейстера Ольги Семьошкіної, які хоч і не змогли приїхати, але без їхнього таланту ця історія не виглядала б так весело, і так трагічно.
Всі гроші, які були зібрані на цій виставі, підуть на організацію виїзного хоспісного відділення у поки що єдиному дитячому хоспісі в Україні, він знаходить у Надвірній. А далі «Оскар» їде у тур по містах України – показувати те, чого ми зачасту бачити не хочемо.
Comments are closed.