Чимало літніх людей у Франківську потребують допомоги. Причому не так фінансової, як побутової – прибрати, принести пакет з харчами на п’ятий поверх, провести до лікаря, викликати швидку, поміряти тиск, зрештою – поговорити. соціального
«Репортер» спробував себе в ролі соцпрацівника. соціального
Як без рук
В Івано- Франківську допомогою самотнім і немічним займається «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)». Він розташований на Коперника, 1.
Соціальний робітник пані Ірина (прізвищ у цьому тексті майже не буде – жінки просили не називати) іде разом з нами до своїх підопічних. У сусідньому будинку живе 82-річна пані Вероніка. Двері відчиняє рудоволоса жінка у квітчастій сукні, босоніжках на каблучках, з акуратно вкладеною зачіскою-гулькою та манікюром. Квартира, як і господиня, – дуже охайна.
Пані Вероніка зустрічає радо, особливо Ірину. Зізнається, що хвилювалась, сумнівалась, чи варто погоджуватися на зустріч з журналістами, навіть не спала напередодні. З порога починає хвалити соцпрацівників, розказує, як Ірина допомагає їй усі ці роки, що без неї – як без рук: і ліки чи продукти принесе, і прибрати поможе, і штори зняти й попрати, і в лікарню до неї приходила.
«Центр – дуже потрібна структура, – каже пані Вероніка. – Вони, крім допомоги, проводять різні цікаві лекції, можна поспілкуватись, чаю випити. А ще – організовують зарядку. В мене чоловік, коли ще був живим, то ходив. Ці соціальні робітники – вони свої, майже рідні. Іра мені так допомогла, ой, зараз заплачу».
Перериває розповідь, іде за носовичком.
«У мене минулий рік був тяжким, чоловік дуже хворів, помер, я пережила операцію на серце, – продовжує жінка, – тричі за літо лежала у кардіоцентрі. А взагалі мені дуже щастить на добрих людей. Пощастило і з сусідами, буває, о третій ночі встануть, якщо у мене серцевий напад».
У Франківську з чоловіком прожили 38 років, він з Волині, вона з Хабаровська. Іван працював головним інженером у шляхбуді, прокладав тролейбусні лінії, мости, будував житлові комплекси й навіть центральний міський ринок.
«Я 20 років вчителювала у третій школі, там колектив дуже дружній, – говорить пані Вероніка. – Завжди дзвонять, приходять, і в лікарню теж, аж люди в палаті дивувалися. І директор там – золота».
Приходять до неї і колишні учні, навчили користуватися комп’ютером. Якщо щось у комп’ютері ламається – кличе сусіда, якого теж колись вчила.
З порожніми руками жінка не відпускає – дає з собою по жмені черешень.
Жінка з Боніфацієм
До 80-річної пані Галини йти теж недалеко, за кілька хвилин уже стукаємо у двері. Їх відчиняє невисока літня жінка, біля ніг – великий пухнастий білий кіт.
«Що б я робила без Боніфація?», – усміхається вона.
Жінка каже, таким людям, як вона, без Ірини не обійтись. Кіт із цікавістю спостерігає за діалогом.
Пані Галина працювала на телеграфі. Потім раптом почалися проблеми з ногою, довго хворіла. Пізніше вступила до медінституту, де була трохи старшою за інших студентів. У 1976 році закінчила навчання, направили в онкодиспансер, працювала там на новому апараті УЗД аж до 2003 року. Каже, разом з університетом і попередньою роботою має 40 років стажу.
«Колись була у нас велика сім’я, а тепер…, – зітхає пані Галина. – Купила мобільний телефон, спілкуюся з братом, племінником, вони мені надсилають відео, показують дітей. А я тут живу з котом, Боніфацію вже шість років, мені його ще кошеням принесли».
Каже, пересуватися важко, особливо зранку, але на базар все одно ходить. Часом заходить колежанка, з іншими друзями спілкується телефоном. Ірина регулярно приходить до неї вже близько дев’яти років.
Кіт проводжає до дверей. Ірина залишається, бо пані Галині ще треба допомогти розібратися з рахунками за комунальні послуги.
Допомагають не грошима
Директор Івано-Франківського територіального центру соціального обслуговування Марія Кушнір говорить, грошима вони не допомагають. Та якщо люди у скрутному становищі, то шукають спонсорів, організовують обіди (на сьогодні харчуються 25 осіб) та продуктові набори. Нині вони обслуговують близько 1800 людей, з них близько 470 отримують соціально-побутові послуги вдома.
У центрі – 35 соціальних робітників, на кожного близько 12 підопічних, до них приходять від двох до п’яти разів на тиждень, залежно від потреб. Тих, хто потребує допомоги, шукають через заклади охорони здоров’я та інші структури.
Центр існує з 1993 року. Зараз у них і лекції, і майстер-класи проходять, організовують танці. Крім того, є пункт прийому одягу та майстерня з ремонту взуття.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.