Михайло Мига із села Павлівка, що неподалік Івано-Франківська, у молодості майже чотири роки провів у лісах. Думав, що бачив усе, але потім були табори.
«Ні просьби, ні грозьби…»
Гостям Михайло Мига завжди радий. Хоч йому вже пішов 91 рік, але старий вояк – ще доволі енергійний чоловік. Запрошує до хати, дістає з шафи три фотоальбоми та розповідає про себе.
Родом він із Львівщини, з села Топорів Бузького району. У 1942 році, 17-річним хлопцем, його відправили на роботи до Німеччини. Пробув там менше року, бо сильно травмувався. Думали, вже не виживе та й відпустили додому. А там якраз молодих хлопців і дівчат набирають в УПА.
«Ходили в ліс, де нас вчили стріляти, кидати гранати, – згадує пан Михайло. – Присягу приймали. Вже цілої не пам’ятаю: «Ні прозьби, ні грозьби і даже смерть не заставить зрадити своєї тайни…».
Він воював у сотні «Черника», а сам отримав псевдо «Карп». Отак сотнею ходили лісами. І лише своїми теренами – Жовква, Броди, Радехів.
«Вдень зв’язкова бігла наперед у село та говорила потрібним людям, що ввечері прийде сотня, – говорить пан Михайло. – Нас розподіляли по троє-четверо по людях. Спали у стодолах, годували нас, а потім знов йшли у ліси».
Дідусь каже, у людей ночували переважно взимку, а найчастіше в лісі. «Ставили сторожу через десять метрів, ще далі одного вартового, а через 30 метрів – ще один з кулеметом, – розповідає старий вояк. – І я стояв на варті. Лиш чую, якийсь тріск, кажу пароль – «Зелений дуб», а мені мали відповісти: «І другий зелений». Значить, свої».
Боїв було багато. Один великий – у Радехові. Розбили тюрму, визволили 560 людей, яких мали вивезти в Сибір.
За словами пана Михайла, поранених товаришів вони тягали на гілляках. На могилах загиблих ставили хрести – залізним дротом перечіпляли дві гілки. До речі, коли він був трохи молодшим, то не раз ходив лісами та шукав повстанські могили. Наприклад, каже, біля Павлівки знайшов могилу 32 розстріляних.
Дивний сон
Влітку 1947-го Михайла арештували. Так били, що живого місця не було, аби зізнався і здав побратимів.
«Я мовчав, бо давав клятву, – розказує Мига. – Сидів під слідством у Золочеві, а потім у Львові. Лиш би сказав два-три слова – одразу 10-25 років на Сибірах. Дали мені вісім і вивезли в Кіровську область. Сидів із кримінальними в’язнями. Голодна смерть на всіх чатувала. Бачив, як люди порпалися у землі та їли корінці. У бараках, якщо хтось вмирав, то не признавались, аби отримати його порцію їжі. Аж коли тіло починало смердіти, тоді й виносили».
Дід Михайло зізнається, що не раз падав духом, але якось наснилась йому Мати Божа та сказала, аби нічого не боявся, що все переживе.
Потім були табори на Кавказі, Хабаровський край. Там і зустрівся з матір’ю та братом. Каже, рідні ані словом не дорікнули, що через нього були виселені й тяжко бідували. «А що вони мені могли сказати, – емоційно говорить дідусь, – як ми всі були за одну ідею?!».
У тому ж Хабаровську Михайло познайомився зі своєю майбутньою дружиною Паранею. Її з родиною виселили з села Посіч. А все через те, що батько дав теля партизанам. Здав їх сусід, який підбивав клинці до дівчини, а та йому відмовила.
На весілля вони запросили всіх українців з поселення. 1956 рік
«Дружина моя була дуже красива і серйозна, – з посмішкою згадує пан Михайло. – Її батьки мене не хотіли, а вона все одно пішла за мною. Весілля гуляли у 1956 році. Запросили весь посьолок, усіх українців».
А молоді в Хабаровську було море. Пан Михайло лиш встигає показувати фотографії хлопців та дівчат на фоні лісів і таборових бараків.
Все одно люблю
Нагоди вернутися додому Мига чекав роками. Нарешті у 1965 році вони з дружиною та малим сином їдуть в Україну. Але життя не було й тут. Їх ніде не прописували. Жили у Крихівцях, у родичів дружини, то «кожен день міліція була в хаті». Тоді сім’я знову повернулася у Хабаровськ, де прожили ще п’ять років.
«Але все одно мучило мене, додому хотів, – говорить дід Михайло. – От, у хаті ми говоримо українською, а на вулиці син розмовляє російською. Тоді кажу жінці: «Давай, збираємося, бо з нього тут людини не виросте».
Михайло Мига на роботі у Хабаровську. 1958 рік
Вдруге приїхали до Івано-Франківська. Дружина пана Михайла влаштувалася прибиральницею в Домі офіцерів, а він, каже, робив там, де ніхто не хотів – брався за будь-яку брудну роботу. Назбирали трохи грошей і викупили стару хату в Павлівці.
«Дивіться, які зараз хати, лиш жити, – зітхає дідусь. – А я тут сам. Діти з Франківська інколи навідують. Два роки тому жінку поховав. Гірко без неї. У нас сварка була лише за горілку. Сварила мене, називала таким та сяким. А я слухаю та й кажу: «Слухай, Параню, кажи на мене, що хочеш, а я все одно тебе люблю». Батьків не послухала, за мене вийшла. Потім, коли мене перекривило, то не лишила мене каліку. Майже кожен день ходжу на її могилу. Стільки всього разом пережили…».
Пан Михайло пригощає червоними яблуками та запрошує приїздити частіше. Додає, що дивиться новини та розуміє: боротьба ще не скінчилась. Зізнається, що хоч, може, й були розчарування, але щасливий з того, що не зрадив ідеї.
