Марія Паливода з Калуша розповідає про свого наймолодшого сина — 26-річного Ігоря. Він зараз у зоні АТО. Багатодітна мати, яка 14 років тому втратила старшого сина, тепер з усіх сил бореться за найменшого.
Сьогодні у зоні бойових дій на сході перебувають близько сотні калушан, які часто не мають навіть найнеобхіднішого. Від них надходить багато клопотань. І часто їх чують лише рідні, які плачуть у подушку і вірять у державу.
Два тижні тому у місті оголосили про створення Єдиного координаційного центру, який би збирав інформацію про військових, визначав їхні потреби та попереджав зловживання. Однак, досі центр ще не запрацював.
Матері і родичі продовжують оббивати пороги посадовців.
“Не знаю, що я мала знайти на Вашій сторінці у “Фейсбуці”, але я зрозуміла, що це просто відписка. Коли ваші діти не на війні, Ви не відчуваєте того болю, що переживаю я й інші матері, чиї сини там, на передовій — з бракованими бронежилетами або без них, порваними берцями, які натирають ноги до крові, у порваних трусах і майках, з порваними ременями від автоматів.
Хіба я просила цієї війни? Цю війну зробили політики й олігархи, а наші діти із бідних сімей проливають кров.
То чому ніхто не хоче послухати згорьовану матір і допомогти нашим солдатам, які вже “там” по 5 місяців? Мій син хіба тільки мене захищає? У мене немає що забрати: маю половину старої хати і кредит у банку, який брала на його навчання.
Хіба мені хочеться ходити із простягнутою рукою, як жебрачка, і просити допомогу для 9-ти осіб екіпажу БТРа? Доводиться. Бо за кілька місяців життя у польових умовах на Сході України у солдатів порвалися форма і взуття, і ніхто їм нічого взамін не дає.
Небайдужі люди допомогли зібрати три посилки на 180 кілограмів. І ці посилки були зібрані не тільки для мого сина, але й для його товаришів — синів чиїхось матерів, які щодня плачуть за своїми дітьми, але не хочуть принижуватися, як я.
Чому я маю знати, що таке планка “Пікотіні”, коліматор, тепловізор? Це все потрібно екіпажу БТРу, щоб воювати далі — бо попереду ще Донецьк і Луганськ.
5 липня екіпаж БТР, де служить мій син, був у штурмовій бригаді, у боях за Миколаївку, де взяли дві бази і склад сепаратистів. Ви ніколи не задумуєтесь: якби не сміливість і патріотизм наших дітей, де б зараз був московський найманець?
Не кидайте моє прохання по “фейсбуках”. Дай Боже нікому не бачити такої війни, де бандити озброєні “до зубів”, а наші солдати не мають ні бронежилетів, ні касок, а на БТРі стоїть кулемет 1979 року випуску, для якого потрібні планка “Пікотіні” і коліматор…”
Цей лист калушанка Марія Паливода адресувала міському голові Ігореві Насалику після того, як він порадив їй почитати його сторінку на Facebook. 55-річна жінка дізналася, що таке Facebook і навіть знайшла там аккаунт посадовця, але відповіді на свої запитання — не знайшла.
Марія Паливода розповідає про свого наймолодшого сина — 26-річного Ігоря. Багатодітна мати, яка 14 років тому втратила старшого сина, тепер з усіх сил бореться за найменшого.
Військовий-контрактник Ігор Паливода у складі Львівської 80-ї аеромобільної бригади ще на початку березня вирушив на схід країни для охорони кордонів. Тоді про війну в Україні ще ніхто не говорив. Але вона впевнено наближалася.
Від березня Ігор мав лише одну відпустку — на лікарняному ліжку у госпіталі, бо отримав поранення у руку. Після лікарні поїхав не до матері — відсипатися та набиратися сил, а знову на передову.
— У них ніби гасло таке: “А хто, як не ми?”, — зітхає Марія Паливода. — Прошу: сину, їдь уже додому. Ще хай хтось інший повоює. А він мені: мамо, навіть нікуди не ходіть, я звідси не поїду.
Дзвоню йому — і чую у слухавку, як стріляють. А він мене заспокоює: мовляв, то наші по чужих б’ють. Але ж я знаю, що після того буде зворотня відповідь.
Під телевізором сплю. Десь повідомлення, що застрілили солдата, а у мене вже серце не на місці — поки не почую його голос. Хочу, щоб він не тільки воював за Україну, але і побачив її після війни — ту країну, за яку наші діти там кров проливають.
Виростивши п’ятеро своїх дітей, вдова Марія Паливода вже п’ятий місяць опікується ще дев’ятьма — військовими, які складають екіпаж одного із БТРів української армії. Усі посилки збирає із розрахунку на дев’ятьох.
Працює на “Будмаші” і за кілька місяців за великої підтримки колективу підприємства, у зону АТО відправила три посилки вагою 180 кілограмів. Місто надало 9 комплектів форм.
Мама Марія і війна
— Практично ввесь цей час хлопці перебувають у польових умовах. Біля гори Карачун стояли цілий червень. Бороди відростили, як у чеченців, бо не мали чим голитися. Форма, білизна, берці — все розлізлося, а вони не мали у що переодягнутися. Кілька місяців — без нормальної їжі, лише — сухпайки.
Я увечері приходжу додому і кажу собі: все, не піду нікуди більше. Не можу вже стільки просити. Але знаю, що зранку встану і знову піду.
Син каже: мамо, лише ваші посилки маємо. За кілька місяців вони не отримали допомоги нізвідки. Хоча туди йдуть дуже багато машин із допомогою. Але її довозять до перших блок-постів — у зону бойових дій нікого не пускають. Кажуть, що у деяких військових уже по кілька комплектів форм у сумках, а деякі — не мають навіть шкарпеток і футболок цілих.
Марія Паливода намагається організувати й активізувати солдатських матерів. Разом — навіть поплакати легше. Але досі до гурту зібралися лише троє.
Жінки взялися обдзвонювати калушан — військових із зони АТО, чи мають вони, принаймні, бронежилети. Від них дізнаються і про шокуючі подробиці.
— Маю контакти чотирьох калушан, які у складі роти піхоти перебувають під Луганськом. Один із них у телефонній розмові розповів: служать у таких умовах, що доводилося навіть натільні хрестики у місцевих обмінювати на їжу. На жаль, зв’язок із ним обірвався, — каже мама Марія.
Із бійців 80-ої аеромобільної бригади дванадцятьох уже немає в живих. І це — велике випробування не тільки для рідних, але і для їхніх товаришів.
— Серед військових є і такі, які хочуть щось собі заподіяти — бо не витримують нерви. А який психологічний стан може бути у них? Син розповідає: під час зачистки зайшли у Червоний Лиман (Донецька область), а там по лісу — шматки тіл валяються і — кишки, як гірлянди на деревах.
У мене син — спортсмен. Він й іншим не дає духом упасти. Ігор, так сталося, що доглядав за своїм старшим братом, який був дуже хворим і помер, коли Ігореві було 12 років. Можливо, через це — у нього такі переконання життєві. Кожен тиждень у церквах міста правиться Служба Божа за військовими — я наймаю.
Жінка виймає із сумки кілька світлин свого сина.
— Брав участь у боях за Миколаївку. Слов’янськ вони також звільняли. Президента охороняли — як він цього тижня приїздив до Слов’янська.
А над будівлею СБУ у Слов’янську майорить прапор, який, з-серед іншого, я передала хлопцям у посилках. Мій син його повісив. Каже, мамо, Ваш прапор у Слов’янську висить. Мені кажуть: син — герой, ним пишатися треба. Я пишаюся! Але ще хочу живим його побачити.
Нині жінка шукає кошти на тепловізор для екіпажу БТРу. Бо українська армія готується до рішучого удару — жорсткої зачистки, яка має звільнити Донецьку і Луганську області від сепаратистів.
— Вони на БТРі зараз возять поранених із передової, а туди — боєприпаси. Їдуть лісосмугою. Почнеться зачистка — будуть жорстокі бої, — пояснює мати військового.
З останніх сил намагаються допомогти саме люди, які у житті стикнулися із бідою.
— Стояла під церквою: виходить хлопець паралізований — він на візку був. І дає мені гроші. Як ті гроші маю взяти, як добре знаю, яка-то пенсія інваліда? Я готова не лише під церкву йти — але і серед міста стати із плакатом, щоб лише якось допомогти тим дітям на сході, — каже мама Марія.
Війна і гроші
Калусько-Рожнятівський військовий комісаріат мобілізував до армії 74-х калушан. Але — це не дає повної картини того, скільки військових із Калуша перебуває у зоні АТО, адже є калушани, які пішли до батальйонів “Донбас” та “Азов”, які добровільно вступили до Національної гвардії.
Калуські волонтери говорять про не менше сотні наших земляків, які воюють на Сході. І щодо забезпеченості військових — інформація суперечлива. А, крім того, виявляють постійні факти зловживань та махінацій на постачаннях для армії.
— Я розумію, що таке материнське горе — коли із дому забрали сина на війну. Розумію, що матері ночами не сплять. Але забезпечення потребує не один конкретний військовий, — розповідає волонтер, координатор калуського “Автомайдану” Володимир Павлів.
Щодня стикаюся із випадками — телефонують жінки: мій син має каску, має бронежилет, але йому ще потрібен тепловізор. Купіть!
Тепловізор — конче необхідна річ. В ідеалі — її має мати кожен солдат. Але насправді — добре, якщо такий є хоча б один на роту.
Волонтери не можуть зібрати гроші, аби забезпечити усім необхідним кожного військового. Дивимося, де потрібно негайно. Зараз на Сході немає безпечних і небезпечних місць: там суцільна “гаряча” точка.
Він зауважує: попри те, що військові не забезпечені усім необхідним, деякі з них на війні — спекулюють. І не тільки високопосадовці, але — і самі солдати.
Скажімо, ті ж тепловізори, які досталяють на Схід, перепродують за 10-15 тис. гривень (повна вартість — від 35 до 50 тис. гривень. — Авт.). Техніка повертається вже зі 100-відсотковою націнкою.
— Зараз є можливість придбати той же тепловізор суттєво дешевше, ніж в офіційних магазинах. Але за умови, що вони, справді, підуть солдатам, а не будуть перепродані. Доводиться навіть довідки брати у військкоматі, — каже Володимир Павлів.
У Калуші є кілька груп волонтерів, які займаються забезпеченням калуських військових. Працюють — за принципом адресної допомоги й автономно. Проте, дедалі очевиднішим стає факт: потрібна єдина координація всіх волонтерських зусиль.
Наприклад, в Івано-Франківську створили Координаційний центр швидкого реагування для адресної допомоги жителям області, які несуть службу у зоні АТО. У роботі центру беруть участь громадські структури та волонтери. Допомога влади — технічна підтримка.
На першому етапі створювали єдину базу та збирали телефони всіх прикарпатців, які перебувають у зоні АТО. Далі — визначатимуть їхні проблеми та потреби. Питання доставки планують вирішувати так, аби кожен учасник АТО отримав у руки те, що просив.
Над схожою ідеєю працюють й у Калуші — планують створити Єдиний координаційний центр із допомоги військовим. Про це ще 25 червня на прес-конференції повідомив голова Громадського координаційного штабу Петро Цюпа.
До створення Центру долучиться тільки район, адже міська влада — відмовилася. Усі кошти — і ті, які ще збирали на Майдан, і ті — які вже на рахунки різних міських ГО і фондів приходили для потреб армії, планували звести на один рахунок.
Минуло вже два тижні, а Єдиний центр ще не запрацював, хоча для цього не потрібні особливі фінансові ресурси. І не важливо, на скількох рахунках будуть кошти, головне — щоб була добра координація.
Прохань від військових сьогодні надходить багато. І часто їх чують лише рідні, які плачуть у подушку і вірять у державу. Лише добре поінформовані люди можуть визначити у кожному конкретному випадку: прохання від військових чи родичів — реальна необхідність, емоції чи зловживання?
Comments are closed.