Досвітнє сонце чухало кострицькі верхи. Промені з-за темно-смарагдових смерек корнєли Буков’єн, вивітрюючи великі краплі роси на різнотрав’ї, в яких мерехтіло дрібне павутиння, додаючи літньому ранку особливого шарму. Вже від відомого всім інстраграмного бука чулося дзеленькання коров’ячих дзвінків впереміж з монотонним гавкотом собак. Це полонина Волошинюків прокидалася на ранкове доїння…
Кожен, хто прямує туристичним маршрутом на Костричу, неодмінно потрапить на полонину Буков’єн, адже цей об’єкт є стратегічним гастрономічним пітстопом перед штурмом верхів. Відгукнутися на запрошення повернути сюди змушує яскравий банер на дерев’яній брамі, безпосередньо на вході: «Сир діда Івана». Тут вже багато років ґаздують Волошинюки з Кривополя, Іван і Марія, пише Роман Клим.
Першими на полонині нас зустрічають два хлопчики, Ромчик і Михайлик. Це онуки господарів полонини від сина Івана і невістки Валентини.
Дідо й баба – там! – одномоментно вигукнули хлопчаки і наввипередки побігли у невелику стайню, де якраз тривав процес доїння корів. – А ви знаєте, мені, якщо я буду допомагати на полонині, – похизувався мрією 10-річний Ромчик на порозі будови, – мама з татом куплять мотоцикл!
Металеві відра швидко наповнював білий шум. Іван, Марія та їхня дочка Марія були зайняті процесом доїння, і спочатку навіть не помітили гостей.
Це наша родинно-сімейна полонина, якщо хочете – бізнес, з якого ми живемо і який дуже любимо, – розпочинає розмову пан Іван, намагаючись перекричати великих ґайд Байка і Барні, ідилію ранкового релаксу яких поминтрожив незнайомець. – Тут ми господарюємо вже дев’ятий сезон. Випасаємо небагато худоби, переважно свою. Цього року ми вийшли у полонину 25 травня.
На запитання: «Куди збуваєте молочну продукцію?» – Волошинюки зізналися, що майже всі полонинські делікатеси розкуповують численні туристи. А переконатись в асортименті можна у дегустаційній крамниці в гуцульському стилі, що збудована поруч зі стаєю. На полицях і в морозильній вітрині – усілякі вироби з молока.
У нас є різні види будзу, – долучається до розмови дочка Волошинюків, Марія. – Копчені: класичний, вистояний, з прованськими травами, з волоським горіхом. Також є звичайні будзи з часником, травами і перцем, пажитником, вурда двох видів – проста і з чорницями, бринза – проста і вистояна. І авторський делікатес «гуцулуні» на кшталт відомого всім сиру сулугуні.
…Іван підклав дровець у ватру під берфелою. Білий дим вмить наповнив стаю і змусив очі маневрувати від смолянистого запаху. Відро за відром – і масивний казан поволі наповнювався молоком через цідило зі смерекових гілочок. Дружина Марія тим часом побігла в іншу кімнату збирати у поливану каструлю сметану. А мою цікавість привернули на поді апетитні великі будзи сиру, які немов дражнилися зі вподобаннями шлунку.
Ади, отак кожен день, – додає Іван. – Потрібно рано встати, подоїти, ще й встигнути купу побіжних справ зробити… Але то наша улюблена справа і задоволення. Одне непокоїть і бісить, що нема кому ґаздувати. Гляньте: у Буков’єні колись було кільканадцять хат, а тепер… Стариня повивмирала, молодь кудись «вивітрилася». А зайди верхи наші риють і забудовують, перетворюючи унікальний ландшафт у бог зна що.
…Ще два-три тижні – і ватра на Буков’єні згасне до наступної весни. І Волошинюки знову прийдуть сюди, щоби вдесяте розвеселити полонину, і розпочати новий сезон літування. І точно прилетять під стріху дегустаційної зали ластівки, які віднедавна облюбували її. Господи, поможи цим людям і додай сил, аби дідівське ремесло ніколи не згасло.
Comments are closed.