Люди

“Ми робили свою роботу, щоб ви жили в мирі”. Боєць, який втратив ногу, готується до цивільного життя

Андрій у бою втратив ногу. Нині він проходить реабілітацію в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні та готується до протезування.

Андрій отримав поранення 3 грудня минулого року в селі Кліщіївка під Бахмутом – внаслідок обстрілу з ворожого танка. Після Дніпра та Києва у Франківську йому лікували нирки, які не працювали після тяжкої травми, потім ногу, а тепер він вже відновлюється. Двічі на день з ним займаються реабілітологи.

Я б не сказав, що це легко, – каже військовий. – Це важко, бо кожен день болять м’язи. Але треба боротися, відновлювати свій стан.

Спершу реабілітолог, за його словами, допомагає банально встати з ліжка, вчить, як це правильно зробити, щоб не впасти і не втратити свідомість. А потім вже дає вправи, які допомагають зміцнити м’язи. Так йому “допомагають зустрітися з протезом і бути з ним на “ти”.

Читайте: Гори, сплав і всі свої. Як ветеран Володимир Горон проводить заїзди для військових

Чоловік говорить, що втрата ноги дуже вплинула на його звичний спосіб життя. Йому важко тримати рівновагу на одній нозі. А ще є відчуття, що втрачена нога є.

Важко з цим, але тримаюся, – усміхається Андрій. – Хочу ходити. Хочу ходити в гори, в ліс, займатися спортом. І це якраз дає поштовх”.

Андрій в армії з 2013 року. У 2014-му перейшов на контракт. Починав службу в розвідроті на посаді командира відділення. Був у Луганському аеропорту, звідки повернувся живий-неушкоджений. Оскільки мав вищу освіту і бажання стати офіцером, то у 2016 році його відправили на тримісячне навчання в Одеську військову академію.

Потім став командиром взводу роти снайперів.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, виконував завдання безпосередньо з коригування вогню артилерії, зі спостереження, готував інших хлопців виконувати схожу роботу.

Ця робота є ризикованою, але в армії, особливо на війні, кожна професія є ризикованою, – каже Андрій.

Чоловік радий, що залишився живий. Каже, що люди з протезами обмежені у своїх можливостях, але нічого – живуть. Триматися його надихають донька, племінниця, рідні.

Андрій переконаний, що ми переможемо, хоч і невідомо коли.

Ворог переважає нас за чисельністю й кількістю озброєння, – говорить він. – Але ми на своїй землі. У нас козацький дух. Ми б’ємося до останнього. До останнього воїна, до останнього подиху. Наскільки можемо ми його тримаємо. Хоч і важко. Це не те, що було в 2014-му. Зараз війна повномасштабна і більш жорстка.

Стосовно комунікації військових і цивільних Андрій каже, що військові такі ж самі люди, як і цивільні. Тому їм треба просто спілкуватися на одному рівні.

Ми робили свою роботу, щоб ви жили в мирі, спокійно, щоб небо було чисте. Для цього ми робили все можливе і неможливе. А спілкування має бути звичайне, як людини з людиною. З повагою, але без страху і докорів сумління. Ви робите тут свою роботу, ми робимо там свою.

Читайте: Зачіска для поранених. Марта Когуч майже два роки стриже військових у франківській лікарні

Текст, який ви щойно прочитали — це результат довіри наших читачів. Кожен донат допомагає «Репортеру» писати про те, чим живуть Івано-Франківськ та область.
Інвестуйте в правду!