Щозими молодіжний рух “Молодь за мир” навідується в будинки для літних людей, аби зібрати інформацію про потреби стареньких до Дня Святого Миколая.
Потім волонтери передають її “таємним Сантам”, які можуть зробити подарунки бабусям і дідусям до Дня Святого.
Цьогоріч “Українська правда. Життя” вирішила долучитись до акції та поспілкуватись з жителями Київського пансіонату ветеранів праці на вулиці Маршала Жукова, 2, пише “Репортер”.
Волонтери попереджали, що найчастіше те, чого потребують старенькі в будинку людей похилого віку, треба зрозуміти з контексту розмови. Мало хто говоритиме про матеріальне.
Втім, з контекстом і без нього зрозуміло, що те, чого їм справді бракує, за гроші не купиш.
МРІЯ ДО СВЯТА: НЕ РОЗЛУЧАТИСЬ З ДРУЖИНОЮ
98-річний Григорій Степанович цитує напам’ять уривки роману у віршах “Євгеній Онєгін” Пушкіна. Це – його улюблений поет.
– Я пошел в нашу библиотеку и спросил у Надежды Ивановны: “А Пушкина еще не декоммунизировали?“. Она сказала, что нет. Вот я у нее взял томик и держу его уже 2 года, – говорить дідусь.
Кімнату старенького прикрашають картини зятя-художника та фото правнука-8-класника. Григорій Степанович з гордістю розповідає, що той відвідує кілька гуртків одразу – і футбол, і танці, і англійську. І до дідуся навідується. Щоправда, нечасто.
Зараз його дочка з зятем – в Єгипті, а Григорій Степанович – тут, у кімнаті №43 Київського пансіонату ветеранів праці.
В будинку чоловік живе вже 13 років.
– Деточка моя, мне здесь, знаешь, как хорошо? – провадить старенький. – Мне 3 раза в день приносят покушать в комнату, убирают. А главное – постоянно заходит молодежь. Вот я с тобой за полчаса уже помолодел. А там, гляди, еще кто-то заглянет.
За словами чоловіка, йому подобається у пансіонаті. Тут – у нього друзі й улюблене хобі, якому нарешті можна присвятити увесь свій час.
Хобі – це написання листів у спеціальному блокноті.
Пише дідусь вчительці з першачками, які приходили навідати його, висловлюючи подяку “за воспитание таких внимательных и обходительных детей”, онукові, якого дуже любить, санітаркам, які підтримують порядок у його кімнаті. А також – біографію своєї мами. Каже, пам’ятає про неї геть усе.
Хоча, визнає, що пропрацювавши усе життя лісником, ніколи б не подумав, що йому буде подобатись писанина. Цим він завдячує Богові.
А ще, пише Машеньці, його колишній дружині. З нею чоловік розвівся, коли йому ще не було 30. Тепер шкодує. Каже, що з теперішньою мудрістю ніколи б цього не зробив.
– Понимаешь, я тогда уехал в Днепропетровск и оставил ее. Я прошу у нее прощения. Пишу: “Машенька, родной мой патриарх, сейчас бы я этого не совершил“, – каже чоловік.
Усі листи Григорій Степанович пише виключно для себе. І ніколи не збирається їх надсилати.
Між іншим, Машеньці нині – 96.
МРІЯ ДО СВЯТА: УВАГА ОНУКА
Синьоокій пані Ніні – 86. Її вік видають тільки злегка зморщені руки і купа життєвих історій за плечима.
Усе життя жінка працювала на шахті в Луганській області. Мала сина і доньку. Пані Ніна не стримує сліз: син загинув в Афганістані, коли йому було тільки 19.
За 2 місяці після цього помер чоловік – не витримав горя.
Коли в Луганську почались військові дії, пані Ніну до Києва забрала донька. Жінка каже, що сама хотіла до будинку для літніх людей.
– А ви уявіть собі, як би я заважала своїй доньці з чоловіком та внукові в однокімнатній квартирі. Тут я собі серед ночі світло можу увімкнути, кудись вийти, голосніше двері зачинити, увімкнути телевізор на повну гучність, потеревенити з подругами, – перераховує переваги пані Ніна.
Попри це, бабуся нарікає на свою колишню сусідку. Мовляв, Олька лінувалась вночі ходити до вбиральні, тому користувалась горщиком у кімнаті.
Пані Ніні це відверто набридло і вона радіє тому, що 73-річну Ольку перевели до іншої кімнати.
Однак, найбільше непокоїть бабусю її 26-річний онук. Бабуся знає про його життя усе – донька розповідає. Він про неї – нічого. Пані Ніна вважає, що у хлопця власні проблеми. Мовляв, немає коли приходити.
– Я ж його не буду змушувати, розумієш. От тільки коли моя донька затримувалась на роботі, я онука вкладала спати, він маленький був. Йому був десь рік.
От він засне, а я лягаю, бува, на інше ліжко. То він прокинеться посеред ночі і плаче, щоб я назад лягла. Бо він без мене не може спати. А тепер не треба бабуся, – зі сльозами на очах розповідає пані Ніна.
МРІЯ ДО СВЯТА: ЗДОРОВІ НОГИ
Заходимо до 80-річної Олени Василівни, питаємо, як у неї справи.
– Скоро будуть добре, – відповідає пані Олена. – А зараз у мене дуже ноги болять.
На запитання до стареньких “Як вам тут? Чи, може, чогось бракує?” усі відповідають однаково.
Олена Василівна не виняток:
– Тричі годують. В кімнаті тепло. Нам тут добре. І нічого більше не треба.
– А гуляти ходите?
– Та по коридору. Здорові б ноги мені.
– Друзі є у вас тут?
– За обіднім столом двоє. А всі інші – більше лежать, ніж ходять. Ви ж подивіться, в коридорах пусто. Думаєте, не сумно? Походила, посиділа. От тобі моє хобі. Ще й радіо мовчить, якась лінія там зламалась.
МРІЯ ДО СВЯТА: НЕ БУТИ ОДНІЙ У КІМНАТІ
У Київському пансіонаті ветеранів праці – планова прогулянка.
О 12.00 двері усіх кімнат майже синхронно відчиняються і звідти виходять люди з ціпками та іншими допоміжними засобами пересування.
Такими коридори приміщення бувають тільки тричі на день: на сніданок, обід і вечерю.
– Шире шаг, молодежь, – кричить бабуся, яка йде першою.
Коридор наповнюється сміхом.
Біля входу зустрічаю ще одну жительку пансіонату.
– А що ви сьогодні принесли бабусі? – питає Валентина Вацлавівна. – О, банани я люблю. Цукерки мені не давайте – це не корисно. Я от купалась. Прийшла додому.
– А де ви купались? – питаю.
– Ну, не в сауні ж. У Дніпрі, – сміється та. – Я вже 15 років так роблю. Тому і виглядаю добре. Заходьте до мене, в 126 кімнату. Я вам усе розкажу.
За годину Валентину в її кімнаті я не знаходжу.
Санітарка каже, що зустріти її вдень важко. Вона, мовляв, як вранці виходить гуляти Києвом, – так увечері й повертається. Так їй легше – не сидіти самій у кімнаті.
МРІЯ ДО СВЯТА: БУТИ МОЛОДОЮ
Валерії Олексівні – 92. І сьогодні вона – лебідь.
– Я сегодня падала. Поэтому я лебедь. Летаю, – сміючись, зустрічає нас бабуся.
Улюблена справа Валерії Олексіївни – розповідати історії з молодості. Скидається на те, що таким чином жінка не постаріє ніколи.
За 2 хвилини нашої розмови ми переносимось у воєнний період, де пані Валерія закохується у естонця, офіцера Юрія.
Ще через півгодини – в Індію, куди жінка приїхала в зимовому пальті.
– Что вам рассказать, девочки? Война еще не кончилась, а я уже влюбилась.
З майбутнім чоловіком жінка розписалась, коли вони просто проходили повз РАГС. Ходімо, мовляв, розпишемось. Тоді пані Валерія вже була вагітна.
– Пришли мы тогда к маме и сказали, что поженились. А мама говорит: “Вот и хорошо, сейчас свадьбу справим. У нас есть борщ“. Вот мы поели борща и выпили чаю с вишневыми веточками. Самая лучшая свадьба, – пригадує Валерія.
Вона розповідає про те, як народила сина, як за нею приїхав батько чоловіка, який на той час перевівся в естонський військовий корпус. І здається, що це було тільки вчора.
Бабуся пам’ятає усе – навіть день тижня.
– Отец Юры говорил очень плохо по-русски. И поэтому в поезде, когда в Таллин ехали, постоянно называл меня невестой, а не невесткой. Пока я к нему не обратилась: “Папа“.
Это точно было воскресенье.
Молоде подружжя прекрасно жило в Естонії. Ці роки пані Валерія пригадує так, ніби це було вчора. Не розповідає тільки про те, де і коли помер її чоловік. Ніби зовсім не хоче в це вірити.
Щоб сфотографуватись, Валерія Олексіївна одягає свій “парадний зелений берет” і продовжує:
– Вот и вы придете к своим кавалерам сегодня и скажете, что с бабулькой общались. Пусть ценят свою молодость. Захотят послушать – пусть приходят, я им все расскажу.
Я виходжу з пансіонату з думками про власну бабусю – її вже давно немає.
Назустріч мені йде молодий хлопець. Хочеться вірити, що принаймні одне серце серед тих, хто живе в цьому будинку, зараз зрадіє тому, що до нього навідався онук.
Це – найкращий подарунок до Дня Святого Миколая.
