Ви ніколи не пробували робити опитування серед перехожих? Треба сказати, це дуже непросто. Навіть у такому тихому місті, як Івано-Франківськ. Багато людей на вулицях не просто поспішають, недовірливі чи боязкі. Вони агресивні!
При тому, що говорити з ними намагаються геть не страшні місцеві студентки. Їх не знімають на камеру, їх не дуже наполегливо просять назватися, вони цілком можуть сказати, що думають, і не боятися наслідків. Але при цьому часто відповідають на запитання запитанням: «От, навіщо ми мене провокуєте?!».
Питання були простими й актуальними: Як часто у поліклініках чи лікарнях у вас вимагали благодійні внески? Чи даєте самі? Як часто це відбувається?
Опитування робили майбутні журналістки, студентки Прикарпатського національного університету за редакційним завданням «Репортера». Опитали приблизно 30 перехожих. До тексту пішли, звісно, не всі вислови, адже багато людей говорили одне й те саме. Отже…
Перший же дядечко навідріз відмовився називати ім’я, а прізвище сказав легко — Олійник. А далі розповів свою історію:
«Востаннє в лікарні я був два роки тому. Сказали зробити так званий «благодійний внесок», бо інакше відмовлялися робити мені укол. Я попросив показати чек, на якому буде вказана сума оплати, але натомість почув: «Який чек? Ніяких чеків ми не видаємо!». Платити відмовився, тоді медсестра просто закрила віконечко і пішла. Укол я потім зробив собі сам… Дуже хочу, щоб у наших лікарнях було, як за кордоном. Наприклад, у Німеччині пацієнтам видають чеки на яких вказують, чим тебе «кормили» та скільки це коштує, окремий чек видають на оплату ліків. Це правильно, бо тоді людина точно знає, на що ідуть її гроші».
Одна з жіночок (жодного імені чи прізвища, та ви що?) була доволі різкою: «Не питайте дурниць! Благодійні внески зараз є всюди! Натомість давати чи не давати — це вже за бажанням. Наші дурні люди самі навчили лікарів брати гроші за лікування. Тому медиків навіть немає в чому звинувачувати».
А от пані Наталія, симпатична жінка середнього віку, виглядала абсолютно спокійною. «Так, звичайно, що просять, і ми даємо, тому, що немає іншого виходу, — каже вона. — Адже ми всі хочемо бути здоровими. І щоб наші діти були здорові. Тому краще заплатити і бути впевненою, що тобі поставлять правильний діагноз чи вколять саме ті ліки, які потрібні».
Чоловік, якого ми зустріли біля лікарні на вулиці Мазепи, назвався Андрієм, розказав таке: «Приблизно три роки тому, коли я лежав у лікарні, то давав гроші медсестрі, щоб та поставила крапельницю, або зробила укол. На той час це коштувало 50 грн за один укол чи крапельницю. Платив тільки через те, що мій знайомий сказав — у нас немає безкоштовної медицини. Натомість недавно, коли здоров’я знову підвело, потрапив до лікарні, намагався дати гроші, а лікар відмовився брати. Сказав, що він виконує свій обов’язок! Якщо чесно, я здивувався, бо з усіх боків тільки й чути, що лікарі — то страшні хабарники. А тут на собі відчув, що не можна міряти всіх однією лінійкою».
Пані Галина дякує Богу, що за ціле життя ще не була у лікарні. Але каже, що донька ходить у дитячу поліклініку і там платить, бо, мовляв, «безкоштовної медицини в нас немає, а якщо є, то можуть тільки більше нашкодити, ніж допомогти.
«Такі вже у нас правила і ми нічого з цим не зробимо, потрібно просто змиритися», — говорить жінка.
Виявився серед перехожих і один борець за правду. «Я виховувався в сім’ї, де дітей вчили справедливості, — каже Іван, чоловік не старше 25 років. — Тому коли довелося йти лікарню з переломом руки (це було десь півтора роки тому), я наперед знав, що не даватиму лікарю ніякої «подяки». Я заплатив рівно 7 грн за гіпс і ні копійки більше. Жодних зайвих послуг, це ж їхня робота, вони за це отримують зарплату. Щоправда, потім мої знайомі навіть засуджували мене за цей вчинок, але я сперечався з ними і казав, що зробив усе правильно. Мені й зараз не соромно, бо тут нема чого соромитись!».
Ірина Череп’юк
Comments are closed.