Корінні кримчани розповіли, що воюють на Донбасі за Крим

Ми вже писали про коваля з Криму Михайла Тутова, який нині живе в Івано-Франківську. Про те, що його батько та брат воюють на Донбасі. Недавно вони приїхали разом – на весілля Михайла…

Юрій Тутов – ресторанний музикант, родом із Керчі, йому 57. Сидіти вдома, коло навколо війна, не зміг. Каже, до війська його покликала громадянська відповідальність перед країною, де народився.

Тутов-старший називає себе солдатом, який не стріляє. За любов до України поплатився тим, що колишня дружина пошкодувала, що народила від нього синів. Написала про це у соц­мережах – аби знали всі. Сама жінка зараз живе у Москві.

А Юрій останні два роки мешкав у Харкові, там і пішов до військкомату, ще в серпні.

«Я їм кажу, візьміть хоча б кудись, буду хоч БТРам колеса надувати, – розповідає чоловік. – Думав відправлять на передову, а записали в ремонтну роту. Ключ і гайки в руках тримати вмію, колись працював автослюсарем, ще перед армією, у сімдесяті».

Місяць літнього табору, де вчили ремонтувати техніку, і на Луганщину, під Щастя.

«Ми забезпечуємо передову боєприпасами, пальним і харчами, – каже Юрій. – До нас притягують розбиту та поламану техніку, ремонтуємо. Знайшов собі заняття за віком – паяю радіатори, латаю дірки».

Потім з-під Щастя їх вивели, бо була ймовірність обстрілу. Так і сталося, але бригада тоді вже встигла переміститися. Зараз стоять у районі Новоайдару. Майстерні там старі, захаращені, але бійці-ремонтники вже пристосувалися. Юрій Тутов підтримує товаришів піснею, співає лірику. Дивується, що бійці, буває, зловживають спиртним, бо вважає це неприпустимим для армії.

У Криму ситуація зараз неодно­значна, каже Юрій. Бюджетникам поки добре – їх утримує Москва, а от займатися бізнесом – важко.

«Хто не любить Росію, то говорять, що все погано, а ті, хто люблять, іще довго будуть запевняти, що все добре, поки не почнуть ходити босоніж та їсти солому», – каже кримчанин.

За словами Юрія, саме поранення молодшого сина в АТО стало для нього останнім поштовхом, аби піти до війська.

Олексій Тутов-молодший встає з дивану, підходить до стола. Сильно кульгає. Це наслідок поранення, а потім, каже, і помилки лікарів. Тепер його права нога коротша за ліву на три сантиметри.

Свої 28 Олексій відсвяткував у Франківську. Посиділи з татом у тісному сімейному колі. Настрій у хлопця похмурий.

«Набридло сидіти цілими днями у номері, – каже Олексій Тутов. – А гуляти не дуже й хочеться, кульгаю, нога болить, незручно».

Це сталося під Луганським аеропортом у липні минулого року. «Міна 120-та прилетіла, осколками поранило обидві ноги, одну зламало, тут он вир­вало шматок, – Олексій показує на стегно правої ноги, – руку зламало, плече наскрізь прострелене».

У правій нозі в хлопця до сих пір лишився шмат заліза – туди влучив осколок і зламав шийку таза. Якраз цього перелому ніхто з лікарів і не помітив. У жодній лікарні. А був Олексій аж у трьох – Харків, Одеса, Львів. І лише недавно, каже, у Києві йому повідомили, що то був перелом. Та кістка зрослася сама, зі зміщенням у три сантиметри. Аби все виправити, треба ламати ногу. А витягти залізяку – ще складніше.

«Осколок глибоко сидить, а там багато нервових закінчень, тому операція дуже складна. І якщо щось піде не так, то можна потім узагалі ногу не відчувати», – зітхає Олексій.

До батальйону «Айдар» Олексій пішов ще у травні.

«Нас було 110, усі добровольці, сіли в автобус та поїхали під Луганськ, – розповідає Тутов-молодший. – Приїхали, нам дали чотири автомати на 120 чоловіків, бо там ще десятеро було, та ящик гранат. Сидимо в лісі, 20 кіломет­рів від російського кордону».

Що то за місцевість була, він навіть не знає. Потім Старобільськ, Щастя. Неподалік служив батько. Навідував тоді вже пораненого сина.

Поранення та свою кульгавість Олексій сприймає як належне. Каже, вилікується, то поїде знову до своїх, якщо війна ще триватиме. А зараз хоче оформитись у штабі батальйону та розпочати лікування заново.

«Шкода, що так багато часу втрачено, я чотири місяці промучився, – говорить Олексій Тутов. – Тепер треба починати все спочатку, а так я би вже бігав».

Скаржитися на лікарів він не збирається, вважає, немає сенсу.

В Олексія вже на сьогодні – квиток до Києва, звідти під Луганськ – у штаб «Айдару». Десятиденна відпустка Юрія теж минає, на нього чекає його ремрота.

До Криму чоловікам тепер зась. «У кращому випадку посадять», – говорить Тутов -молодший. Вони з батьком не просто чекають, коли Крим повернеться до України, вони за це воюють.