“Репортер” публікує четверту історію кохання у своєму конкурсі Love is…. Розкажіть нам свою реальну чи вигадану історію, збирайте лайки та вигравайте чудові призи. Конкурс приурочений до Дня святого Валентина. Всі умови конкурсу дивіться за цим посиланням.
Хованки
«…Я хочу, щоб мій розум залишився в забутті, у теперішньому, без згадок про те, що було, і мрій про те, що мало би бути далі. Нічого не було і не буде», ― флешбеком прозвучала Таня Малярчук в моїй голові. Стара-нова-забута-згадана-пережита…обсесія.
Ти, здається, вже давно в минулому. Хоча це не до кінця так. Інколи ти даєш про себе знати. Так беззвучно, навіть не тривожачи простір довкола коливаннями свого голосу. Повідомленням в соцмережі. Зараз це так модно, а головне ― зручно. Короткою фразою «привіт, як справи?». Дурне питання протяжністю в кілька років. А відповідь ще безглуздіша: «дякую, все добре» або «дякую, по-старому». А як по-іншому? Адже нічого не змінилось. Світ не став іншим без твоєї присутності в ньому. Мій світ. А не той, що за вікном. Тому байдуже. До всіх і всього. Він щодня бачить чиюсь смерть і чиєсь народження. Основне ― тримати баланс. І, вочевидь, йому це вдається. Поки що.
Іноді я обманюю. Наприклад, зараз. Мій світ таки змінився з твоєю появою, а пізніше змінився знову з твоїм зникненням. А той інший світ тебе має. І йому так байдуже до тебе. А я мовчки йому заздрю.
Мабуть, для підтримки балансу цей світ колись звів нас докупи. А може, щоб трохи розважитись, спостерігаючи, як двоє мрійників тішаться взаємною присутністю. Нам було, про що поговорити, і про що помовчати. Байдуже, що ми розмовляли різними мовами. В якийсь момент ми знайшли свою, універсальну, зрозумілу лише нам. І світу стало тісно серед нас, і він зник на деякий час. А ми продовжували тішитись одне одним. Мрійники-дурники. Мені здавалось, ти міг би проковтнути мене, щоб забрати собі навіки. Або відкусити якусь частину мене, наприклад, руку або ногу. Але тоді я залишилась б калікою назавжди. Ні, ти волів залишити мене цілою і неушкодженою. Принаймні, ти так собі думав. Бути калікою всередині не так боляче, еге ж? Головне: цього не помічають інші.
Знаєш, інколи я уявляю собі цей світ так, ніби це людина чи якась істота. Одягаю його у кістки, м’язи і шкіру. І коли він стає плоттю без крові, я можу бачити його. Спостерігаю, як це мале хлопча з розбещено-нахабним личком, шукає розваг, чеберяючи своїми кістлявими ніжками в чиїхось снах… Я йду за ним, щоб усвідомити, побачити, пощупати, відчути, і врешті копнути його щосили у м’яке місце ― хай летить собі ж за очі. Не подобається він мені. Заховав тебе десь, і не хоче сказати, де. Мені набридло гратись з ним у хованки. Він ніби навмисно переховує тебе. Все далі від мене. Йому подобається бачити відчай у моїх очах. Тоді він ніби виростає втричі. Видовжується і звисає наді мною дугою. Регоче щосили, так, що його нікчемне тільце здригається, а очі стають ледь помітними чорними могилками чиїхось сподівань… Моїх також.
Що ж, цю гру у хованки я вкотре програю. Інколи мені вдається наблизитись до місця, в якому є ти. Тоді я чую твоє віддалене «привіт, як справи?..». Поки я обдумую свою відповідь протяжністю у кілька років, він вкотре тебе переховує… Все, що мені залишається, ― це скупе «дякую, все добре…». Усе інше губиться у незаповненому тобою просторі. Слова, які ти ніколи не почуєш, які я вже не скажу ніколи. Це вже не хованки, а перегони: хто кого ― світ мене чи я його? Поки що він мене. Але головне — не швидкість, а витривалість, чи не так? Доки одного дня ти сам не захочеш сховатись від мене. Тоді я волію завмерти десь на півдорозі, і хай світ регоче собі щосили: ХА-ХА-ХА!
Наталія Давиденко
Голосуйте за цю історію за цими посиланнями: Facebook/ВКонтакте
Comments are closed.