“Репортер” публікує п’яту історію кохання у своєму конкурсі Love is…. Розкажіть нам свою реальну чи вигадану історію, збирайте лайки та вигравайте чудові призи. Конкурс приурочений до Дня святого Валентина. Всі умови конкурсу дивіться за цим посиланням.
Допоки ти спиш…
Люблю солодкі моменти самотності і тиші. Люблю ловити у цій тиші сопіння двох маленьких носиків, а самотність розділяти з чоловіком, коли він просто поруч. Буває іноді, мені не спиться, а від його тепла і з-під трепетних обіймів не вирватися. Я заколисую свої сполохані думки теплими спогадами нашого першого літа, нашого першого слова МИ.
Пам’ятаю, як сьогодні — не спалось. Перекручувала в голові напам’ять вивчені фрази з коротенької переписки-знайомства в інтернеті.
З цього ж усе почалося. Далі — мовчанка на місяць, бо у тебе технічні проблеми на роботі, у мене — захист дипломної роботи і повернення у рідний Івано-Франківськ. Потім знову лист, уже з відвертою пропозицією зустрітися і з номером телефону. Я здивована, збентежена, заінтригована…Написала. Подзвонив. Запросив в неділю прогулятись твоїм містом. Я вагалась, бентежилась і погодилась.
Отже ж кажу — не спалося в ту ніч, перед побаченням. Та яке ж то побачення? Знайомство? Дивувалася собі, боялася своїх намірів. Це ж не я — інакше б не погодилась: «Хай перший він, навіщо то мені?». Але відчувала — якщо не поїду, то втрачу своє щастя.
Ти ж пам’ятаєш, коханий, ту першу зустріч? Ти краще пам’ятаєш, ти був упевнений в собі, ти стояв на своїй території, а мене налякану зустрів з автобуса і повів довгими незнайомими вулицями. Ти з усмішкою спостерігав, як я сором’язливо кидаю на тебе невинні погляди, опускаю очі, ніяковію. А ти був, як завжди, відкритий і відвертий. Ти зумів за ті дві години дізнатися більше, ніж треба. І поцілував на прощання, у щічку…
Була тепла неділя липня. Неділя, яка тепер у спогадах пахне тобою, гріє бурхливими емоціями і вистукує закоханим серцем.
А тоді ми знову зустрілися в середу…. Вже у моєму місті. Ти приїхав у відрядження, а я повернулась зі Львова. Пам’ятаєш? Ти знову зустрів мене з автобуса, подарував пречудові синьоокі квіти, а я пригостила піцою за рахунок останньої стипендії. А як ми сиділи під фонтаном на якихось документах з твого портфеля? І якось дивно так почувалися — ніби й знайомі тисячу років, але недоторкані, недоступні один одному, і тільки в перехрестях наших пальців пробігав легкий трепетний вітерець.
І знову неділя, сьомий день липневої пори, сьомий день бурі в голові та почуттях — невідомість, невагомість, жага, боязнь. Чого? Знову закохатися і розчаруватися? Чи довіритись почуттям?
Парк зустрів нас усміхненим сонцем, оплесками зворушеного листя і віддзеркаленням неба в плесі озер. А в глибинці ще здалеку нас прикликала альтанка, пропонувала воду з джерела. Ми їй вклонились і сховались від спеки та чужих очей.
Бо нам потрібна була мить — щоб утопитись у нарешті відвертому глибокому погляді, щоб упитись устами, заплутати пальці в волоссі, щоб зупинився час бодай у цю мить. І що тебе спонукало тоді сказати, що хочеш з моїми батьками познайомитись? Звісно, я запитала, навіщо тобі це. А ти, мов грім з ясного неба, впевнено і голосно промовив, що хочеш просити в них моєї руки. Було смішно і страшно, і дивно якось. Заміж? На третьому побаченні? «Ти ненормальний!», — здається такою була моя відповідь, правда ж?
Чудесне було літо — закохане, гаряче, захекане у передвесільних клопотах. А осені ми подарували незабутній день. Як потім усі говоритимуть, що такі шлюби укладаються на небесах, що ми схожі, мов брат з сестрою, що ми гарні і щасливі….
Хіба не так, коханий? Ось зараз наче знову зупинився час, маячком на небосхилі підморгує зоря, місяць лоскоче тебе у сні усміхненого холодним променем, а мені не хочеться забирати зіпрілу щоку з твого плеча…
Я люблю тебе, чуєш? Як колись, як завжди і назавжди…
Оля
Голосуйте за цю історію за цими посиланнями: Facebook/ВКонтакте
