На самому початку селища Вигода, що на Долинщині, важливо не пропустити перший поворот ліворуч. Бо ми його проїхали. Довелося питати дорогу. «Вам до спецшколи? Тоді розвертайтеся», – підказує місцева жіночка.
Саме так, по-старому, «спецшколою» тут називають єдиний на Прикарпатті заклад, де вчаться слабозорі та сліпі діти. Коли очі підвели ще у дитинстві – чи є шанс на нормальне життя?
Офіційно цей заклад називається Вигодський навчальний корекційно-реабілітаційний центр. Забіжимо вперед і скажемо, що його працівники дуже проти, якщо на нього кажуть «спецшкола» чи тим більше «інтернат». Мовляв, ці слова з совкового минулого, а їхній заклад вже давно не там.
Подвір’я залите сонцем, обабіч доріжок красиві клумби і гірки. З тиші стає зрозуміло – зараз урок. Всередині та ж тиша. Швидко знаходимо кабінет директора, нам дають провідника.
Ольга Хащак – учитель світової літератури, а заразом голова медико-психо-педагогічної комісії закладу. Висока, трохи з сивиною та окулярами на носі, видається, що має намір поводити по всіх кабінетах і познайомити з усіма, хто тут працює і вчиться.
«Знаєте, коли люди чують про дітей, які не бачать, їм здається, що так і має бути, ну от є такі діти і все, – на ходу розказує пані Ольга. – Але коли з ними працюєш, усе сприймається дуже болісно. От коли я в п’ятому класі читала нашій Софійці «Пані метелицю», там є епізод, як падчерка стрибнула у колодязь. І як пояснити дитині, яка ніколи не бачила світу, що таке колодязь? Я вам правду кажу, після того уроку ридма ридала».
Але таких, що не бачать, тут небагато, зразу бере себе в руки вчителька. Настя – у п’ятому класі, але вона розрізняє кольори і читає з засобами корекції. Ігорчик – у четвертому, Софійка – вже в сьомому, вона сліпа від народження. Оксанка – у 12 класі, прийшла сюди із залишками зору, але потім стало гірше. Решта – слабозорі. На жаль, більшість дітей тут мають не лише вади зору, але й інші супутні хвороби. Хтось простіші, але є й такі, що не те, що не бачать, але й не чують, і не ходять.
«Діти у простих школах жорстокі, і з таких сміються. Я сама пам’ятаю, як одна в школі носила окуляри і яка то було трагедія, – каже пані Ольга. – А в нас такого нема, бо кожен має якусь ваду».
Заходимо у третій клас, перериваємо урок математики. Діти зриваються з-за парт: «Доброго дня». Діти, як діти, хто в окулярах, хто без. Трохи їх розбалакуємо – ким хочете стати? З усіх боків летить: бджолярем, водієм, заправником, таксійом.
«Та не таксійом, а таксистом, – виправляє вчителька. – А от наша Анічка теж хоче познайомитись» – і підводить худеньку світлокосу дівчинку. Очі в неї сірі, незрячі. «Гості», – не дуже чітко кілька разів промовляє Анічка, худенькими пальцями знаходить ґудзик на піджаку, каже «ґудзик» і задоволено посміхається. А потім повторює це знову і знову. Того що ми відповідаємо, Анічка не чує, вона глуха.
Так ходимо з класу в клас. Меншим гості цікаві, старші соромляться. У 12-му натрапили на перерву. В класі була лиш чорнява дівчинка із гарно заплетеною косою, яка водила пальцями по вибитих брайлем сторінках.
«То наша Оксанка, – каже пані Ольга. – Прочитаєш нам щось?». «Та я повільно читаю», – соромиться та. Але починає читати – про книгу із книг.
Дзвінок. До класу забігають хлопці. От цих уже точно не розговорити, типові підлітки, тим більше, що вже прийшов вчитель. Зараз урок профорієнтації – основне, ким вони можуть стати. Оксана каже, що вона хоче бути масажистом. Примітно, коли через проектор вчитель запустив ролик про професії і спина Оксани стала заважала зображенню, хлопчина із задньої парти мовчки встав, обережно взяв її за руку і пересадив за іншу парту.
А в іншому кабінеті ми познайомилися з Софійкою, в неї був індивідуальний урок зарубіжної. Гарненька дівчинка у чорних окулярах з рожевим обідком. І вона дуже вправно набиває слова брайлівським шрифтом.
«Дуже люблена дитина в сім’ї», – вже за дверима каже пані Ольга.
Школою гуляли довго. Усі дитячі кімнати з акуратними м’якими диванами, чистезна їдальня, де вчителі ходять у білих халатах, музклас – з музичним центром, піаніно та «Ямахою», зал для фізичних вправ – з товстезним килимовим покриттям і якими не хоч стінками. Масажний кабінет, де процедури роблять дітям, а заразом і їх тому вчать. І джакузі, і навіть «бутік» – там за «чомблики» (це місцева валюта за гарну поведінку) можна собі купити щось із канцелярського приладдя. На перервах коридори вибухають веселим сміхом, бо ж діти – як інакше? А ще лунає дзвінкий дитячий голос з радіорубки – вони тут самі собі новинарі.
Особлива їхня гордість, каже Ольга Хащак, то медблок. Перелічувати всю апаратуру, яка тут є, просто немає сенсу.
«Всі наші діти проходять тут реабілітацію, якщо зір ще можливо покращити, його покращать, – каже вчителька. – І дітей переводять у прості школи, хоч вони й не дуже хочуть».
Директор центру Оксана Якимів розповідає, що нині у них навчається 106 дітей. Коли вона дев’ять років тому прийшла на цю посаду, то перш за все стали шукати кошти на обладнання.
«У нас тут нема дорогих килимів, – каже директор. – Але є техніка, якої в Україні ніде нема». Тут дуже помогли меценати та Опольський повіт. Із Польщі їм першу допомогу прислали у 2008-му – десь на 100 тис. грн. – брайлівські машинки, лупи з підсвітками, лампи для бібліотек.
«От ми зараз уже третій місяць намагаємося розмитнити ще одну допомогу від них – майже на півмільйона. Така бюрократія! – обурюється директор. – На сході російська «гуманітарка» проходить, а тут для дітей не пускають».
У центрі вже нині почалася робота з виготовлення тактильних книг, аудіо-книг, продовжує пані Оксана, роблять макети, аби пояснити сліпій дитині, що та як виглядає.
«У нас є сім дітей сліпоглухонімих, то ми для них купили спеціальні навушники й дитина може хоч трохи чути, – каже вона. – А ще в нас тут є коні. І всі діти мають по 10 процедур іпотерапії. У нас за 190 навчальних днів кожна дитина проходить по два цикли реабілітації, а діти-інваліди – по три. Тим ми трохи й відрізняємося від загальноосвітнього закладу, а більше нічим».
А ще тут роблять усе, аби їхні вихованці були самостійними. Дитяча кухня – самі готують, уроки шиття, прання і т. д. Навіть мають серйозний план – капремонт однокімнатної квартири, і щоб 12-класники могли по місяцю жити там самостійно.
Зазвичай такі заклади покидаєш з важкими думками, але не цього разу. Сонце і далі заливало подвір’я, малеча чіплялася за руки пані Ольги. І в такий непростий для країни час було дуже тепло розуміти, що наші люди вміють робити великі справи – було б бажання.
Comments are closed.