“Ваша цивілізація — це мед на ножі” — так вуйко Дезьо прокоментував мені новину про автомобілі без водія, коли ми з ним сиділи на колоді біля серпантина, що звивався з Перевалу в долину Черемоша. Я йому захоплено розповідав, як сучасні технології можуть упоратись із завданням автомобільної подорожі: досить лише зазначити початкові координати і вказати кінцеву точку свого маршруту, пише Валентин Ткач на DT.UA.
Я не відчув настрою Дезийдерія Васильовича, тому намагався пояснити вже в деталях: мовляв, комп’ютер не просто доправить тебе в потрібний пункт призначення, а й обере оптимальний маршрут, враховуючи завантаженість доріг, можливі ремонти, пункти відпочинку, краєвиди тощо.
Вуйко не підтримав мого піднесеного стану, а тільки зітхнув: “Ваш комп’ютер незабаром обходитиметься не лише без водія, а й без пасажира”.
Я замовк і здивовано поглянув на Дезийдерія Васильовича. Рідко в його словах мені доводилося чути інтонації такої гіркоти. До того ж, постійно по роботі спілкуючись з рятувальниками, він завжди хвалив усі технічні новинки, що ставали в пригоді для порятунку людей.
Аби розрадити вуйка, а радше самому краще усвідомити прихований зміст його слів, я почав розповідати, що це лише експериментальні екземпляри, масовий випуск таких авто — діло майбутнього, та й навряд чи ця технологія набуде поголовного характеру. “Поголовного” я вжив навмисне, щоб відразу перевести розмову на коней, а згодом і на жарт, бо зітхання Дезийдерія Васильовича було таким глибоким і щирим, ніби все те стосувалося безпосередньо Перевалу — зони його щоденної опіки. Та виявилося, що так воно й було.
“Ти не розповідай мені про те, коли воно буде, бо я тобі кажу про те, що є вже”, — мовив вуйко Дезьо, і я замовк. Довкола була тиша, жолобом текла вода в кадіб, з урвища віяла вже осіння прохолода…
Дезийдерій Васильович пояснив: “Те, що відбувається в світі, я бачу тут, на Перевалі. Бачу, як за десятиліття змінилися туристи, мандрівники, люди, які йдуть у гори, — вуйко зупинився і пильно подивився мені у вічі, неначе навмисне, аби в його очах я побачив те, про що він каже. — Змінилися не просто люди — так було завжди. Змінилося те, за чим і по що вони йдуть у гори. — Він перевів погляд кудись над проваллям, на віддалену полонину і сказав, як крапку поставив: — Вони тепер приходять у гори, як у магазин”.
Я мовчав. Знав, що Дезийдерій Васильович пояснить свою думку, бо ніколи не чув від нього жодного слова, яке б хоч натяком упосліджувало гостей Перевалу. Для нього кожен подорожній був завжди бажаним і найголовнішим співрозмовником.
Зрозумівши, що я розгублений, вуйко почав пояснювати своє зауваження: “Ось нещодавно була на Перевалі група туристів. Вона ходила на Протяте Каміння. Там мають знімати якесь кіно. Я запитав дівчат з групи, що вони бачили, що їм сподобалося, що запам’яталося…”
Було помітно, що згадка про розмову не тішила вуйка. Він помітно зосередився розповідаючи: “Одна з дівчат дістала свою електронну книжку, показала мені фото розтятої скелі, яке вона зробила, щось понатискала на екрані і почала читати мені звідти інформацію про Протяте Каміння з туристичних довідників”.
“Це вона за своїм фото знайшла їх у Гуглі”, — спробував я пояснити. Дезийдерій Васильович ураз відгукнувся: “А я саме про це й веду мову. Раніше, коли групи поверталися з походу, то приносили з собою нові пісні, співали їх під гітару у мене під навісом. Ті пісні потім співали вже інші туристи. А скільки віршів тут у мене лунало вперше! А тепер туристи по що приходять у гори? Можна ж удома прокласти маршрут, і Інтернет тобі напише, що ти там побачив…”
“І кого зустрів, — продовжив я, щоб якось збити вуйка з розпачливої нотки. Таким пригніченим бачив його вперше, тому жартівливо додав: — А Інтернет вкаже, що на Перевалі ви обов’язково зустрінете Дезийдерія Васильовича Крупку”. Вуйко гірко усміхнувся. Він відчув, що я розгледів сум у його очах і зрозумів зміст та інтонацію його слів.
Дезийдерій Васильович підвівся з колоди і запросив приїхати до нього ще, коли осінь на Перевалі розпочне свій багряний коловорот. Ми попрощалися. Вже навздогін вуйко Дезьо чи то спитав, чи то розпачливо вигукнув: “Ну чому туристи почали ходити в гори без гітар?!”
Із цим запитанням у голові я спускаюся серпантином до Виженки, потім пригадую вуйкові слова про мед на ножі. Наша цивілізація доправляє нам силу-силенну принад, але разом з ними ми наближаємося до невідворотних загроз. Замість скуштувати життя, ми прокладаємо його. І часто-густо логіка нашого шляху-маршруту є не природною, а гібридною. Глобалізація разом із “медом” незбагненних досі товарів і послуг, можливостей і фантазій доправляє нам і “гостроту” кривавих конфліктів, рукотворних катаклізмів, занепаду цілих екосистем. Оптимізація зусиль і витрат відбувається чимдалі частіше за рахунок довкілля, а відтак — за рахунок нашого ж життя. Виникає парадокс: щоб жити, ми маємо поступитися життям. Оптимальність маршруту стає важливішою за сюжет маршруту: замість співати біля багаття ми розміщуємо звіт у Мережі. Так маршрут нашого життя перетворюється на подорож без пасажирів.
Усе оптимально, бо хіба назбирає лайків пісня біля багаття? Відтак вироком нашого часу стає факт: інформаційні системи отримують дедалі більше можливостей, а їх користувачі втрачають дедалі більше здібностей.
Тому-то людина — єдина істота на Землі, яка за те, щоб жити, платить гроші. Гроші, які виникли як акумулятор довіри, як інструмент мінімізації транзакційних витрат у взаєминах між людьми, втратили цю свою природу, щойно їх накопичення стало метою. Вони перетворилися лише на арифметичний аргумент оптимізаційних формул і контрольних сум, сформульованих логікою доцільності. Довіра в смислах грошей зникла, а разом із нею зник і мед на ножі. Лишився тільки ніж на губах.
“А з ножем на губах не поспіваєш”, — гірко всміхаюсь я і починаю розуміти, що мав на увазі вуйко Дезьо, коли наостанок спитав про туристів без гітар. Замість гітар у них у руках тепер усілякі ґаджети.
Втрату гітари біля ватри вуйко Дезьо відчув як втрату спілкування без цифрових посередників, втрату довіри. А втрата довіри в горах — це вже втрата життя.
Та лишається ще поезія. Дезийдерій Васильович, окрім гітари, згадував і про вірші, що лунали в його домі. Виходить, лише вона — поезія — може ще постати проти деструктивної доцільності нашого буття, бо непідвладна логіці й формулі людини.
Я зупинився, озирнувся довкола і пригорнувся до осені: поезія нот, поезія барв, поезія звуків…
