Яремче та Станиславів (тепер – Івано-Франківськ) у першій декаді червня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski. Богдана Скаврона та порталу Збруч.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Після бурхливих виборів. Книгозбірня».
Шалена злива з градом, яка пронеслася у ніч проти 9 червня 1907 року в околицях карпатського курорту Яремче, завдала великої шкоди тій ділянці залізниці, яка уже була раніше поруйнована зсувом гори. Ще в березні, відразу після танення снігу, тут зсунулися глина та каміння, внаслідок чого порушилася колія. А з початку червня на Яремчанщині зарядили зливи, апогеєм яких стала нічна, як кажуть гуцули, «шарґа».
«У ніч проти 9 червня стався раптовий зсув частини гори на проміжку 150 метрів, під натиском глини і каменю колія посунулася на півтори метра, рейки викривилися, а на місці колії утворився великий пагорб. З того пагорба б’ють сильні джерела холодної води», – описувала наслідки нічної стихії місцева газета Kurjer Stanisławowski.
Відколи було виявлено зсув, тут безперервно тривали ремонтні роботи. Але залізничники зосередилися лише на розчищенні колії від каменів і глини, а до будівництва підпірної стінки не бралися через відсутність коштів, нібито обіцяних із міністерства. Керував роботами особисто начальник Дирекції залізниць у Станиславові пан Фестенбург. Зрештою, для пасажирських потягів проклали тимчасову вітку, а от вантажний рух на цій ділянці залізниці від 9 червня мусили припинити. Вантажі, призначені поза станцію Яремче, доставляли до Делятина, звідки їх забирали «товарняки».
Щоби відновити рух на цій ділянці залізниці, вирішили прокласти нову колію на дальшій відстані від гори. До слова, причиною руйнівної стихії тогочасні газетярі називали ту саму незаконну вирубку дерев, яка й нині призводить до катастрофічних повеней у Карпатах.
«Причиною зсуву є вирубування камерального [тобто, державного. – Авт.] лісу й ослаблення в той спосіб хребта та схилів цілої гори», – понад сто років тому зазначав Kurjer Stanisławowski.
Наробила шкоди червнева шарґа також у сусідньому Микуличині. Газета описувала сильну бурю, яка здійнялася вранці 3 червня і перетворилася на руйнівний градобій.
«Об 11 годині ранку град почав безперервно падати, і вже через дві години ліси й гори були вкриті товстим шаром криги. У той нещасливий день люди вигнали на полонини отари овець і стада худоби, тож бідним тваринам теж перепало від бурі. На городах град знищив фактично всі посіви», – малював наслідки негоди Kurjer Stanisławowski.
Микуличин
Газетярі зауважили, що впродовж усього травня в тутешніх горах не випало ні краплі дощу, тож люди зверталися з молитвами до неба, щоби зросилися їхні спраглі поля вологою, а тепер знову моляться, але вже про сонце і погідні дні.
Міхал Созанський. Портрет пензля Яцека Мальчевського
Можливо, через такий дощовий початок літа до микуличинських пансіонатів не так активно прибували на відпочинок гості. І все ж саме в ці дні тут побував відомий львівський художник Міхал Созанський, який робив шкіци тутешніх гірських краєвидами.
Поки у горах мали клопіт через руйнівну стихію, у Станиславові «з великою помпою» (як зауважив Kurjer Stanisławowski) відзначили відкриття нового приміщення Товариства ремісників імені Кілінського. На урочистостях був присутній новообраний посол від міста до австрійського парламенту, польський «ендек» Павєл Ствертня. Він був також представлений як президент товариства – теж ремісничого – «Gwiazda» («Зірка»). А саме з цією спільнотою була тісно пов’язана історія згаданого товариства імені Кілінського.
У 1899 році Товариство ремісників імені Кілінського заснували троє колишніх «ґвяздівців»: Францішек Папєровський, Адольф Соколовський i Роман Лінґардт, які розійшлися у поглядах з новим керівництвом спілки. Першим головою товариства обрали відомого в місті забудовника, інженера Францішека Цукровича.
До Товариства вербували ремісничу молодь, а головною ознакою його діяльності було підняття патріотичного духу польського населення міста шляхом проведення урочистостей з нагоди національних свят.
Відомо, що спочатку Товариство ремісників перебувало у сусідстві з підрозділами магістрату, які орендували кабінети у Дирекції залізниць (тепер медичний університет), а згодом переїхало на вулицю Ґолуховсього (тепер вул. Чорновола).
Вулиця Ґолуховського
У період розквіту товариства його заходи мали велику популярність і конкурували з акціями «Ґвязди». Аматорський театр ставив спектаклі на історичну тематику (зокрема, про варшавського шевця й одного з ватажків костюшківського повстання Яна Кілінського, патрона товариства). А ще при останньому діяли бібліотека й оркестр.
У 1907 році Товариство ремісників імені Кілінського очолював поштовий службовець Оскар Домічек. Тоді вже над його структурою згустилися чорні хмари негараздів: через фінансові проблеми вона опинилася на межі банкрутства. Врешті-решт «сепаратистам» довелося повернутися під крило матірньої «Ґвязди», після чого возз’єднана спілка отримала назву Товариство ремісників «Зірка» імені Яна Кілінського.
Товариство ремісників імені Кілінського
Очевидно, рятівне (з фінансового боку) повернення «кілінців» до «Ґвязди» мало причиною їхню активну підтримку на виборах уже згаданого Павла Ствертні. Власне на цій підтримці наголошував краківський тижневик Nowości Illustrowane, присвятивши події у Станиславові невеличкий фотофакт.
«В останні тижні товариство відіграло значну роль при виборах до Державної Ради і значною мірою спричинилося до перемоги посла Ствертні», – наголошували краківські журналісти.
А Kurjer Stanisławowski, описуючи урочисте новосілля Товариства ремісників імені Кілінського, відзначив дивну поведінку іншого кандидата з минулих виборів – інженера Шаля, який «уявив себе на передвиборних зборах і за звичкою лаяв маґістрат і пропінацію» [право на торгівлю горілкою. – Авт.].
Пан Шаль мав би поважніше поставитися до релігійно-польської урочистості, хоча би тому, що є іновірцем», – єхидно зазначив Kurjer Stanisławowski.
До речі, ця місцева газета продовжувала повідомляти про відголоски минулих виборів, зокрема, про спробу опротестувати результат виборів у повіті, де набрали найбільшу кількість голосів українські кандидати – Левко Бачинський і Євген Левицький.
Польські газетярі нарікали на «нечуваний терор, який влаштували під час виборів руські гайдамаки».
«Під час виборів, як відомо, був сильно побитий вихованцями священика Бариша [греко-католицького пароха Ямниці Єроніма Бариша. – Авт.] селянин Дмитро Кобилянський, який не хотів віддати свій голос замість Ценьського [представника польської консервативної партії. – Авт.] за Левицького».
Тим часом у Станиславові почалася вступна компанія. Вищих навчальних закладів у місті не було, але школярі, здобувши чотирикласну освіту, могли вступити до місцевих гімназій, які давали гуманітарну освіту, або до реальнї школи, де давали знання з математично-природничих спеціальностей.
Українська (руська) гімназія
Як повідомляв Kurjer Stanisławowski, обидві гімназії з польською мовою викладання, одна з яких тимчасово винаймала приміщення у кам’яниці Позичкового банку поруч із римо-католицьким костелом, недавно створена українська гімназія та реальна школа оголошували, що прийом документів відбуватиметься упродовж 3-4 липня і виключно для приїжджих у виняткових випадках – 5 липня.
Навчання скрізь було платним. «При запису кожен учень повинен заплатити 4 корони 20 сотиків реєстраційного збору, дві корони пожертви на наукові засоби й 1 корону на шкільні забави, разом – 7 корон 20 сотиків», – інформувала газета.
Серед документів, обов’язкових для реєстрації, були метрика, яка би свідчила, що учневі виповнилося 10 років, довідка про щеплення від віспи, шкільне свідоцтво про чотирикласну освіту, а також дві заповнені анкети, бланки яких продавались у навчальних закладах.
На п’ятницю, 5 липня, були призначені письмові іспити, а на суботу – усний екзамен. Того ж дня пополудні результати вступних іспитів мали бути оголошені. «Учні, які не пройшли випробування, не можуть складати повторного іспиту після шкільних канікул до жодної середньої школи», – попереджав Kurjer Stanisławowski.
Подібні правила вступу були й до жіночої гімназії Станиславова, лише іспити тут складали на день швидше.
Comments are closed.