Люди

Ірма Вітовська: Опір на сході й півдні – найбільше досягнення останніх 8 років

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

 Ірма Вітовська – одна з тих українських зірок, хто давно визнав Росію окупантом. Нині вона знімається в кіно, волонтерить і є членкинею журі конкурсу плакатів “Країна сама себе не зробить” від Центру спільних дій. 

З Ірмою Вітовською “Українська Правда. Життя” поспілкувалися про мистецтво і про те, яким вона бачить майбутнє України, пише Репортер.

Ірма Вітовська про опір
Люди, які в мені ще впізнають Лесю, кажуть: “Де ви так пропали?”. Я не пропала, я просто в кіно знімаюся.

– Як ви поєднуєте громадську активність, театр, кіно? Як утримати психологічне здоров’я і таймменеджмент у такому режимі?

– Та ніяк. То вам здається, що зараз у театрі в мене дуже багато останнім часом роботи. Ми, актори мого покоління, уже переходимо у вік, коли ролей для таких героїнь, як я, стає все менше. Що стосується кіно, можливо, мені просто пощастило, що практично всіх героїнь такого віку останнім часом грала я. Так випадало, що в проекти, які вигравали пітчинги від Держкіно, укладалася моя роль. Але це якийсь щасливий для мене випадок.

У театрі ж через ковід уже три роки ми не можемо випустити два проекти. Тому я граю в основному старий матеріал. І в мене 3-4 вистави на місяць, ну буває 5. Бувають гастролі. Але зараз немає такого, як у молодості, що я мала по 18 вистав на місяць плюс купу репетицій.

З 2016-го року я більше працюю в кіно, і воно займає дуже багато часу. У мене зараз виходить приблизно по три картини на рік. Але ця робота майже не заважає роботі в театрі. Тому що літо в театрі – мертвий сезон, і ми можемо знімати кіно нон-стоп. Від телебачення я відійшла. Із 2014-го в мене є тільки три українські телевізійні продукти.

Дуже смішно, що люди, які в мені ще впізнають Лесю, кажуть: “Де ви так пропали?”. Я не пропала, я просто в кіно знімаюся. Але в багатьох районах немає кінотеатрів, і люди не  знають, що відбувається в кіноіндустрії і скільки вже є українських фільмів. Скільки я країн об’їхала з тими фільмами. Там мене вже ідентифікують як акторку українського кіно. І це не зважаючи на мій останній, знятий у Італії фільм “Koza Nostra”.

Читайте також:

Ірма Вітовська: Тепер на всю країну ми стали одним Майданом

У Франції дуже полюбились “Мої думки тихі”. Я туди приїжджаю, як до себе додому.

У нас люди “сидять” на телебаченні. Я цим теж зловживала. Ну як зловживала, просто заробляла гроші. Треба зрозуміти: мистецтва там нема, це просто заповнення інформаційного шуму. Дозвільний контент. Тому для актора робота на телебаченні – не абмітна історія, а матеріальна. Ти надаєш послуги і заробляєш хороші гроші. Т

Так, потрібно ще створити цікавого персонажа, не опозоритися, бо тебе видно. Але сценарно це взагалі не мистецтво, це дозвілля. Дозвілля теж потрібне, але українське. Театральна зарплата навіть вищого ґатунку – це, вважайте, денний гонорар у деяких акторів з телебачення. І коли цих днів у вас 10-15, то ви розумієте масштаб.

– Кінопроекти, в яких ви працюєте після 14-го року, це мистецтво чи ні?

– Я не бачу зараз війни між  дозвіллям та мистецтвом. Наприклад, фільм “Найкращі вихідні” – це дозвільний контент.  Він не претендує на участь у кінофестивалях. Але це хороша стрічка,  в якій українці показані не дебілами, не дегенератами. Там багато сучасної музики для молоді. Цей фільм може зібрати касу.

Фільм має приносити міжнародний приз або робити касу. Одні фільми спрямовані на освіту телеглядача, на підйом його смаків і на провокацію. Інші – на його настрій, на заповнення його дозвілля. І ті, й інші фільми потрібні. Їх не можна порівнювати. Але кожен із них повинен мати у своєму жанрі конкуренцію. Просто фільми першої категорії не всі будуть дивитися. Не кожен готовий подивитися “Атлантиду” Васяновича. Але із першої категорії, я думаю, для кожного підійде “Брама” чи “Мої думки тихі”.

Зараз у мене буде картина “Koza Nostra”. Вона належить до другого виду. Але це професійна класна робота, яка може стати однією із культових в Італії і тут. Це не надто складна роль, хіба що я італійською зіграла 70% фільму. Це просто висота, долання себе. Фільмів із першої категорії в телевізорі не було ніколи. Тільки Netflix створює планку для такого жанру.  А так – це не завдання телевізора.

– Попри все, 24 лютого люди, які піддавалися всій цій інформаційній обробці Росії, коли зайшли російські війська, все одно чітко показали, що вони не з Росією.

– Давайте 2014-й не відкидати. Тоді ми почали чистити авгієві стайні. Не було вже цього пабєдабєсія, пропаганди російської. І, мало того, ми увесь час стежили за інформацією: були загиблі на Донбасі, в нас забрали Крим. Тому, власне, більшість людей стали притомними. Тому я думаю, що опір на сході й півдні зараз – це найбільше досягнення останніх 8 років.

– Чим ви займаєтесь зараз? 

– Інформаційним опором. Він в моєму випадку полягає в тому, що я даю дуже багато інтерв’ю. Нещодавно в кінотеатрах Італії вийшов мій фільм “Koza Nostra”. Це можливість ще раз добитися симпатії для України від громадян Італії. Я літала в Рим на тиждень, у мене було багато різних майданчиків для промо фільму. Але половина питань журналістів була присвячена війні в Україні.

Потім у мене було інтерв’ю для “Lе Figaro” в Парижі. Вони теж хотіли почути від митців про цю війну. Багато питань стосувалися минулого України. Їх цікавили навіть такі факти, як рік заснування Москви. Я впевнена, що ми повинні зараз відстояти своє минуле. І зараз, як ніколи раніше, настав час для нашої історичної і наукової еліти десантуватися в західноєвропейських університетах, розкривати й нівечити міфи Російської імперії й радянського часу.

– Чи не спадає інтерес до України на заході?

– Це логічно, що на заході втомлюються. Скажіть, от ви дуже сильно, коли в Сирії почалися бої, стежили? Я, наприклад, реагувала на обстріли Алеппо.  А потім ми втомлюємось і змирюємось із тим, що там щось відбувається.

Тому ви не можете від європейців вимагати бути вище, ніж вони є. Вони, слава богу, й так переступили через себе, прийняли в гості наших мам із дітьми. Мені здається, вони теж хочуть, щоб пошвидше все це закінчилось. Тому що страждають усі.

– Якою ви уявляєте Україну після перемоги?

– Я, наприклад, уже бачу цей Харків, який відбудує пан Фостер, головний архітектор штаб-квартири Apple (у квітні 2022 року, стало відомо, що британський архітектор Норман Фостер очолить комісію з розробки плану повоєнної відбудови Харкова, – ред.). Я уже всі його роботи подивилася, і я вже таким Харків і уявляю. І думаю, яке круте це було б місто.

Думаю, що ці всі радянські спальні райони замінять прекрасні комфортабельні будинки європейського ґатунку, куди люди повернуться й будуть жити. Нам поки треба розуміти, що поки Росія буде така ж агресивна й небезпечна, то доля Ізраїлю нас не мине. Ми повинні бути мобілізовані, дівчата й хлопці повинні пройти вишкіл, усі мають бути мілітаризовані.  Можливо, нас візьмуть у НАТО – це інша історія. Але, поки, ми маємо зрозуміти, що ми на форпості.

Залишається нетерплячість, хочеться швидше це побачити. Я взагалі собі намріяла, що наступне літо вже проведу у своїх друзів – кримських татар. Що ми з ними повернемося в їхній будинок.

Повне інтерв‘ю читайте на Українська Правда.Життя за посиланням.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні