Іловайський котел очима добровольця “Донбасу” Антона Боєва з Франківська

Антону Боєву 25 років. Пройшовши Майдан у Києві, став добровольцем у батальйоні «Донбас». Позивний «Костоло». Іванофранківець погодився розповісти «Репортеру» про Іловайський котел, у якому «проварився» та вижив. А потім були 123 дні у полоні терористів.

«Три тижні підготовок на полігоні у селі Нові Петрівці – без вказівок, займались самі, – розповідає Антон, як готувався до АТО. – Одного хлопця виключили за імпульсивність, я пішов на його місце у другий взвод першої роти 2-го батальйону спецпризначення «Донбас», тоді це була в/ч 3027, 1-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії».

Отримали зброю, оформили документи й 1 липня відправились у зону АТО.

Ізюм, Артемівськ. Поселились у гуртожитку педучилища. І в першу ж ніч бійців обстріляли з гранатометів – заїжджали сепаратисти, з сусідніх міст.

«Загинув наш боєць. Тоді ще російські військові були в тилах, – розповідає франківець. – Ми патрулювали місто, стояли на блок-постах. Вкінці липня першою ротою відправились у Попасну, правда, неповним складом. Третій взвод був «елітою» – мали спонсорів з Інтернету, їздили хіба по корупціонерах, але не на передову».

Попасна. Антон з побратимами заходив у кожний дім, аби сказати, що місто звільнене і люди можуть виходити з підвалів.

«Був випадок: стукаємо у двері, виходить чоловік. Побачив у нас зброю – втік у підвал і зачинився, – згадує Антон Боєв. – Вимагали відчинити – вийшла заплакана жінка. Каже, що чоловіка не віддасть. Пояснили, що ми – українська армія. Місто звільнене і мирні мешканці можуть займатись господарством. Жінка кинулась на шию, плакала й дякувала. Раніше до мирних приходили сепаратисти й забирали на примусову працю чоловіків, погрожуючи їх рідним. Сепари стріляли переважно вночі, лиш у Попасній кілька разів наступали вдень. Ми мали все, дякуючи волонтерам. Сепаратисти не були краще забезпечені, а от російські війська – звісно».

Лисичанськ. Окраїни були звільнені, поступово бійці очищали місто.

«Як розповіли нам місцеві, на склозаводі базувались чеченці. Коли дізнались, що їдемо до них – втекли», – говорить Боєв.

Тоді бійці «Донбасу» взяли склад батальйону «Привид» – техніку, зброю, продукти, російські паспорти і електронну базу сепаратистів з особистими даними.

У той час «Азов» працював по Маріуполю, міліціонери – в Луганську. А ще в Лисичанську, каже Антон, натрапили на слід реєстрових козаків.

Іловайськ. 19 серпня батальйони «Донбас», «Дніпро-1», «Херсон», «Харків» та військові ЗСУ поїхали зачищали місто.

«Смерті бували дурні. Якось наші набрались зайвого й заснули. Прийшли чеченці – повідрізали голови, – зітхає франківець. – А ще одного разу мирні у Попасній нам сказали, що по полю розкидане щось зелене і воно періодично вибухає. Ми кликали саперів, військових – відповіли, що то юрисдикція спецслужб. Ми спробували підірвати ці штуки з автомата, потім просто зібрали їх у купу. Вже коли виїжджали – все вибухнуло. Пощастило, що не раніше. То були залишки від касетних бомб».

Коли йшли на Іловайськ, розповідає доброволець «Донбасу», бійців було близько ста. До речі, були й земляки – Микола Стасюк та Михайло Бабчій із Калущини.

«Була дезінформація від командування. Від заступника комбата – позивний «Філін», але першочергово – від генералів, – каже Антон. – Наприклад, нам казали, що справа наші – а то були російські солдати».

Дали команду покинути Іловайськ. Та спочатку утримати перехрестя – хоча нагальної потреби в цьому не було, вважає Антон:

«Хіба для того, щоб ми просто залишились там. 22 серпня мали виходити, сказали утримувати позиції. 28-го наказали виїжджати, хоча вже 25 серпня ми зрозуміли, що в кільці. Нас залишилось близько 150 – неповні склади взводів. Командувач «Філін» сказав, що дали «зелений коридор» і нас пропустять. Саме цей командувач вів домовленості з росіянами, ми підозрюємо саме «Філіна» у тому, що він нас «злив». Він наказав скласти зброю, обіцяв, що нас пропустять. Але ми розуміли, що так просто не виїдемо».

Росіяни почали класти міни, аби українці не проїхали. Наші продовжували рухатись у «зеленому» напрямку. Перший снаряд влучив у КамАЗ із пораненими. На машині був великий червоний хрест, його противник взяв собі за ціль, каже Боєв. Не зупинялись, незважаючи на обстріли з гранатометів, міни, танки. Роз’їхались по полю.

«Ми не знали, куди їдемо. Зайняли кругову оборону, там були лише російські війська – у кожній посадці по взводу, як мінімум. Ми перехопили шістьох росіян, які тікали із танка. Бої тривали близько трьох годин. Далі – тиша. Російські війська, які були біля нас, або відійшли, або загинули».

28 серпня.

«Ми з побратимом пішли у розвідку. Метрів за 200 за насипом стояв танк, із білим прапором, – пригадує Антон Боєв. – Махали нам руками, аби підходили – ми подумали, що то наші. П’ятеро солдат без нашивок сказали здаватись. Я крикнув побратиму «Лягай!», росіяни почали стріляти. Ми відповзли до дороги, у мене закінчилися набої в автоматі. Друга поранили у кисть руки. Взяв у нього магазин, відстрілювався, змусив побратима встати й тікати. Викликали підмогу по рації, за нами росіяни не бігли. Бо приїхали на навчання, а не на війну. Ніхто не хотів помирати. Лише офіцери знали, куди їдуть і бойові дії починали саме вони. Пізніше з ними вели переговори, хоча я б говорити з ними не зміг – не так налаштований».

Базувались українці у п’яти особняках у селі Многопілля. До речі, тоді про 5 батальйон «Прикарпаття» навіть не чули, каже Антон.

«Хорошим командиром був Тур, він загинув під Іловайськом. Якби ми тоді знали, що планує керівництво… А ми ж довіряли, бо в одному казані варились, – говорить франківець. – Лише близько 50-ти наших відстрілювали росіян. Решта відмовлялись тримати блок-пости через обстріли, ховались у підвалах, серед них і Парасюк із «Дніпра-1». Наш командир Яцик вийшов на зв’язок із російськими офіцерами по рації, потім вони зустрілись особисто. Ми віддали шістьох полонених росіянам. То були контрактники, вони навіть просили не віддавати їх Росії. А ще жалілись нам, що у них проблеми із радіозв’язком – тому бувало стріляли у своїх».

29-31 серпня. Розмови про так зване перемир’я, суть якого – відправити наших поранених та загиблих на безпечні території.

«Росіяни пропонували, аби наших забрав «Червоний хрест», ми відмовились. Хотіли лише, аби нас пропустили, – каже Антон Боєв. – Ми знищили свою зброю. Усіх, крім батальйону «Донбас» повели колоною. Нас залишили у полі. Ми робили хатинки від сонця, мали кийки, аби хоч перед смертю вдарити ворога. Бо розуміли, що нам кінець. Приїхали ДНРівці. Сказали, що не вбиватимуть, беруть у полон…»

Про 123 дні Антона Боєва у полоні терористів читайте у свіжому номері газети «Репортер».