Богдан Бринський – відомий український живописець з Івано-Франківська.
В інтерв’ю ZN.UA Богдан Бринський розповідає про українську Незалежність, шістдесятників, про свої світи і Всесвіт, кримських художників та сучасних політиків.
— Богдане, твій вуйко Михайло Бринський був видатним скульптором. Дід знав п’ять мов і був війтом у селі.
— Рід Бринських — козацький, він має глибоке коріння. Навіть зовнішність представників роду вказує на те, що ми зі степів. Мій предок Северин Бринський, котрий воював у загоні Кармелюка, був і митець, і борець, досконало шив кожухи.
Він був прадідом мого вуйка Михайла Бринського — видатного скульптора, який працював у трупі М. Садовського артистом і декоратором, також боровся в легіоні УСС під час Першої світової війни, навчався у Празькій академії мистецтв, мав чудовий тенор. І я так само мав бути скульптором. Але колись як понюхав фарби… В нас на квартирі на початку 1960-х років жили піонервожаті й забули олійні фарби. Я коли відкрив — вдихнув і завмер.
Читайте: Місце сили у Бринського. Майстерня франківського художника збирає спраглих (ФОТО)
Стара олійна фарба має такий специфічний запах, таке смачне мені тоді воно здалося… Натягнув на рами шмат простирала, не знав тоді, що то має бути ще ґрунт, — і почав малювати картину олійними фарбами. Шедевральний вийшов пейзаж. А коли шестикласником знайшов у лісі добру глину — сіру, — то відразу зліпив Шевченка і свого любимого Гоголя.
Оце фото сорокалітньої давності, у складі студзагону ми будували в Хмельницькій області силосні ями, — я вже тоді обдирав усім одяг так художньо, як от нині носять рвані модні джинси. І мама моя в селі була модельєркою, ввела моду на короткий рукав. Батько був бухгалтером, але співав як чудесно, два роки відсидів у тюрмі, бо зібрав небайдужих і небоязких людей, щоб відстояти церкву, яку більшовики вирішили вночі завалити.
— Ти пізно вступив на художній факультет інституту, та вже на п’ятому курсі твої роботи потрапили на виставку за кордон. Завжди згадуєш Опанаса Заливаху. Як ви запізналися?
— Денис-Лев Іванцев, мій земляк, академік, який у 1935 році закінчив Краківську академію, вирішив мене познайомити з Панасом. Ще студентом до Шевченківських днів зробив персональну виставку. Тоді мої роботи взяли на виставку аж до Канади. Іванцев знав, що я племінник Бринського, а закінчував я інститут аж у 28 років. Почав працювати в художньому музеї. Він прийшов і каже: “Тобі в пейзажі нічого робити”. Це був 1988 рік.
Коли я після кількох невдалих спроб таки потрапив до Панаса Заливахи — мені перевернувся світ. Така героїка, зовсім інша стилістика, дух і степ, мартиролог України, він писав Голодомор… Півроку після візиту я пензля до рук не брав — думав. А тоді народилася робота “Краю мій, свята руїно”. Я був головою “Руху” в музеї, тато мій аж плакав: “Ти не знаєш, що вони з тобою можуть зробити!” Але я казав: “У мене ж дух козацький!” Потім мій син Остап також вступив до Києво-Могилянки — і одразу пішов на Майдан із цими ж словами.
До Дня окупації, “золотого вересня”, я організував у музеї виставку “Година смутку. Живопис Б.Бринського”. Сам виготовив афішу. Директор підійшов і каже сумно: “Дякую тобі. Виставку треба зняти”. Але головне — прийшов Заливаха, взяв мене за руку, ми мовчки вийшли, сіли на дошки, в музеї вже починався ремонт, перед нами — стіна, він дав мені цигарку, я тоді ще не палив. Куримо і дивимося в стіну. То була найкраща і перша похвала. Згодом він сказав: “Це тобі такий аванс!”.
Коли я йшов від Панаса, він виходив на кухню, і у вікні був тризуб: завжди проводжав мене поглядом, підіймаючи руки вгору. Це було зворушливо. Він як камертон у творчості.
— Одинадцять років минуло, а ти часто згадуєш Заливаху…
— З друзями зазвичай. Він тут у майстерні всюди. Його портрети, мій портрет його руки. І після першої виставки сказав мені: “Давай обміняємося роботами”.
— Розкажи про першу в нашому місті його персональну виставку. Хоча першою була виставка ще 1962 року — без дозволу партійних стерилізаторів ідейної цноти. Але її зняли за два дні… Тихо, за наказом згори.
— 1989 рік. Його персональна виставка — перша у Франківську після Львова. Вона була дуже велелюдною. Дві керамічні роботи хтось украв. Коли доглядачка Панасові це повідомила, він усміхнувся сонячно й сказав: “Я радий!”
Заради робіт Опанаса нам довелося зняти діючу експозицію радянського соцреалізму, і вона вже ніколи не повернулася. Більше сотні художніх робіт Опанаса Заливахи багатьом тоді перевернули світ. Люди йшли і йшли. У магазині канцтоварів я купив два залізних олівці у барвах українського прапора і зліпив докупи, такий значок носив. Я був головою “Руху” в музеї. Ми без жодної афіші під виставку Заливахи організували ще концерт патріотичної пісні, приїхав Стригун, давали виставу за “Чорною радою”, а після того всі залишилися і співали патріотичних пісень. Тепер би мені оті відчуття. У 2004 році я намалював Панаса із пензлем помаранчевого кольору в руці. Всі питали: “…ти знав про Майдан?”. А я жартував: “То мені Панас сказав”. І в часи Помаранчевої революції він мені повторював: “Бодю, москаль Україну ніколи не полишить. То ще буде”.
За добу перед його смертю ми з Андруховичем були в нього вдома, Панас викликав мене. Спожили пляшку коньяку, і він мене повів нагору — у свою робітню. Всі принишкли, бо Панас давно туди не ходив. Дарка (дружина Заливахи, племінниця Степана Бандери. — Л.З.) сказала, що три місяці не піднімався в майстерню. Панас показав мені роботу, де Чорновіл, Алла, Стус, і каже: “А там, бачиш, місце вільне — це мені”. За добу він уже там був. Казав мені: “То буде багато спокус”. Малював я Панаса в день смерті, на дев’ятий день і сороковий.
Третя робота вийшла з янголами й кольоровими небесами. Я собі сказав: “О, значить усе добре”. А після похорону ми з товариством зібралися в моїй майстерні. У мене були старі, ще польські, свічки зі знищених совітами церков. Я запалив їх кілька, і отут у куті проявився образ Панаса. В усіх волосся стало дибки на руках. Принишкли. Помолилися за його святу душу.
— У Богдана Бринського є серія робіт з кримських пленерів. Було кілька таких виставок. Сьогодні всі ці роботи — в майстерні, бо Крим має бути наш.
— Нині табу, бронь… Повернеться, тоді хіба. Я тільки намацав — як то малювати Крим… Балаклаву. На пленери завжди привозив нашу горілку “Бандерівську”. Питали: “А мнє плохо нє будєт?” — “Будєт”, — казав жартома. Тепер болить нам.
— Богдане, ти підтримуєш контакти з тими художниками, які складали тобі компанію під час пленерів на півострові?
Тільки з тими, котрі не “написали” заяви на вступ до російської спілки художнікав… Такий один мій товариш, не називатиму прізвища, Анатолій. Він буває в нас на пленерах, син уже перебрався до Львова. Останній голова спілки в Криму був нашим земляком — зі Старих Богородчан родом. Їм наобіцяли золоті гори. Пригадую, як ми там співали стрілецьких пісень, і були серед них такі, що теж знали слова, казали, що це їм дух підіймає.
У Запоріжжі 2003 року на першому пленері “Хортиця крізь віки” питали мене: “В тебе що, комп’ютер є в голові, що ти всі патріотичні пісні знаєш?” Тоді ходили коло мене, як коло збитого яйця, щоб я тільки їм співав. 2004 року мене запросили долучитися до всеукраїнської виставки “ФранкоДон”. Ми приймали донецьких художників, возили всіх по Західній Україні, в Карпати. І коли приїхали в Донецьк — нам зразу по сто долярів видали, і я зрозумів: це політика Москви, під їхньою рукою хтось діє.
— З початком війни ви з друзями почали активно проводити аукціони, щоб подбати про бронежилети для армії і лікування поранених.
Провели пленер, зібрали гроші, знову їдемо на пленер, запросили художників з усієї України — малювати нові роботи. Працюємо, чуємо: постріли, справжні. Ну все, думаю собі, гаплик… А то наші хлопці перевіряли бронежилети, які на фронт відправляємо… Був з нами художник Сотніков, я кажу йому: “Який ти сотніков, хіба були в царській армії сотні? Ти Сотник, маленький, як кульбабка, і дуже добрий іконописець, але — Сотник.
Тоді всі були дуже стривожені, хотіли багато пити, рятувалися жартами. Був серед нас Костянтин, директор художнього училища з Луганщини, тому, коли він говорив, усі мали мовчати: “Ей, москаль, ти даш українцю слово сказати!” — кричав тоді. Він навіть намалював, мені розповідали потім, картину під назвою “Пісні Богдана Бринського”. Я жартував, що треба було коло картини столик поставити і пригощати всіх.
— На Хортиці ти завжди був своїм. Може, тутешні художники відчували: ти козацького роду. А зовсім недавно ти був співорганізатором в Івано-Франківську виставки В’ячеслава Гутирі з Краматорська. Він символічно привіз багато солі з тієї вже визволеної землі і всім нам роздавав. Із ким ти ще контактуєш зі Сходу?
З багатьма. На Сході України чекають, щоб ми були сильнішими, щоб робили більше, щоб не залишали їх. Там багато таких, котрі не виїхали. Залишилися сильні, міцні: або витримають, або помруть на рідній землі. Гутиря — з таких.
— А як сприймаєш нашу Незалежність? Персонально.
— Я не мав комсомольського квитка з 1972 року. Закінчив інститут, — ніхто не вірив, що не маю. А в мене вкрали квиток, бо я там заховав 25 рублів — фіолетових із Леніним. І комусь треба було. Я й тоді був незалежним, і коли все це відкрилося, мені наказали стати на облік, то показав їм дулю. А нині я не дуже незалежний, бо висить наді мною те, що не можу піти на фронт… Поки хлопці там…
І ще мені хочеться і в Москві заспівати українську пісню “Маруся, раз, два, три калина…” Ми співали цю пісню там, коли я служив у Москві. Коли мені майор давав команду “УпалСтоРазОтжался”, то потім питав: “Ну, как тєбя в-ть — ти прямо в глаза смотрішь”. Політики сьогодні не чують митців. Під великий бізнес прогинаються. Які були шістдесятники… Те покоління — незламне. Саме вони були незалежні.
Заливаха приїхав після заслання, відмовився малювати лєнінів-сталіних на художньому комбінаті, де митці заробляли добрі гроші. Не мав грошей, житла, деякі товариші по цеху переходили на другий бік вулиці, коли він ішов містом, а він жив собі у вірменському костелі, зустрічався з Параджановим, — оцей чоловік знав, що таке незалежність.
І ще момент. Днями ми з товаришем їхали на авто з пленеру до Львова, та один наш товариш так просив повернути до Вижниці, то ж майже по дорозі (всміхається. — Л.З.), що ми поїхали до Львова через Вижницю. Їхали через рідне село Миколайчука Чорторию. Ніщо про генія там не нагадує. Така наша незалежність. На жаль…
— Ти також втратив посаду в музеї, коли тобі директор сказав: “…пишіть заяву, як хочете поїхати на Майдан”.
— Написав — і пішов. І вже йому вибачив…
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.