Коломия починається десь між Музеєм народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Музеєм писанки і міською ратушею, між новим, розташованим у центрі просторої площі, греко-католицьким храмом, старим католицьким собором і синагогою, що розмальована свастикою. Але це не одразу.
Людина, яка вперше приїжджає в Коломию, починає знайомитися з містом ще на автовокзалі — типовій радянській станції, захаращеній кіосками з фастфудом, магазинами для туристів і несимпатичними вивісками, пише The Ukrainians в рамках проекту “Малі міста”. Все — як у будь-якому маленькому місті, з якого мандрівник вирушає далі у пошуках екзотичніших місць.
Справжня Коломия з’являється наче нізвідки, ніби з фургона «Імажинаріума доктора Парнаса»: на перший погляд, старовинні маленькі садиби з тонкими дерев’яними терасами, розкидані на околицях, кам’яниці вперемішку з радянськими будівлями з елементами євроремонту, незліченні греко-католицькі церкви і старі недобудови — все, з чого зіткане місто, здається лише декорацією до вистави, якої давно не грають. Але все змінюється, тільки-но робиш крок углиб міста та починаєш розмовляти з тими, хто знайомий з ним із народження.
Гуцульська мова
Головний провідник у світ справжньої Коломиї — мистецтвознавець музею Гуцульщини, керівник місцевої організації Спілки художників і Незалежної асоціації художників Коломиї Катерина Каркадим. Вона корінна коломиянка і за свої шістдесят із хвостиком практично не залишала міста. На шиї у неї акуратно зав’язаний червоний шалик із солярними символами.
Каркадим зустрічає нас біля музею Гуцульщини. Фасад похмурої, з чорними розводами часу, будівлі завішаний банерами із зображеннями Героїв «Небесної сотні», які загинули під час революції взимку 2014-го. На підвіконнях горять свічки у лампадках.
— Схожі народні меморіали намагалися облаштувати в інших місцях Коломиї, але там вони якось не прижилися. А сюди люди постійно приходять, запалюють свічки, — каже Катерина. — Ми спочатку думали все це прибрати, але рука не піднялася. Третій рік уже стоїть. У нас завжди тут працювали люди, які творили нову історію України. Для багатьох важливо, що це саме тут, у музеї народного мистецтва. Це наша пам’ять.
Мистецтвознавець розпочинає розмову з детальної екскурсії експозицією невеликого музею. Гуцульські сволоки, на яких зображені янголи, символи сонця, рослин, тварин і безконечності, розкішні кептарики, яких на Гуцульщині вже практично ніхто не робить (частіше трапляються «театралізовані, китайські», як їх називає Каркадим), кахлі, вкриті впізнаваними болотно-зеленими візерунками, гуцульські весільні головні убори, «яким здивувалися б навіть індіанці», і зразки керамічного посуду початку ХХ століття — гід у світ Гуцульщини знає все про кожен з експонатів. Щоправда, розміщені за академічним склом, вони — продовження фасадів, частина декорацій, які лише натякають на глибоку історію, але нічого не розповідають самі.
— Нам важливо показати, що речі в побуті мають бути красивими, автентичними i характеризувати людей, які тут живуть, — каже Каркадим, намагаючись пояснити, чому вона так любить цей музей i свiй край загалом.
Каркадим брала активну участь у формуванні великого виставкового проекту в Мистецькому арсеналі «Тіні забутих предків». Виставку організувала «Я-Галерея» до ювілею легендарного фільму Параджанова, який знімали неподалік Коломиї. Павло Гудімов звернувся до неї з проханням стати консультантом проекту і надати деякі речі для експозиції. Катерина не змогла відмовити.
— Мене це зачепило, тому що з гуцулів зазвичай роблять театралізованих героїв, — згадує вона.
— А якi вони насправдi? — запитую.
— Йой, так відразу і не скажеш, — сміється Катерина. — Слово «гуцули» в літературі з’являється у ХVII столітті. Таких людей ще називали русинами. Однi кажуть, що вони живуть десь біля Верховини, а інші — там, де Косів. Але ким є гуцул насправді, сказати непросто. Одні кажуть, що фізіогномічно це мають бути чорняві і трішки смугляві люди середнього зросту із незалежним характером. Жінки — не просто челядь. Певною мірою вони феміністки, могли собі дозволити те, що і зараз вважають дивним. Не тільки в сексі — з тим спала чи з тим — а й в родині могла бути кимось важливим і домінувати над чоловіком.
— А зараз?
— Ще й як! — сміється вона і продовжує серйозно: — Я вже сорок років працюю у музеї і от що скажу. Раніше ми за писанкою могли сказати, з якого села приїхала жінка. Тепер це — ніби сон. У 80-х усі почали писати писанки, як у Космачi, бо треба було заробити грошей. А раніше писанки дуже рідко продавали. Жінки робили їх для себе, для своїх потреб. Лише зрідка носили на ринок.
— А чим це погано — продавати?
— Це як переходити на іншу мову і не вміти нею добре розмовляти. Можливо, поки ставитись до цього, як до експерименту, це ще цікаво. Але якщо це стає традицією…
Завдяки своєму розташуванню — високо в горах і далеко від Центральної України — гуцульська культура завжди була закритою і ніколи особливо не виходила за межі історичної території. Тому мистецтво зі всіма цими писанками, кептариками і вінками не проникало в культури інших українських територій, не змішувалося і не стало масовим.
— Ой, ви знаєте, я така щаслива, що так було! — говорить Катерина. — З одного боку, я розумію, треба робити дороги і все таке, а з іншого — я дуже проти цього. Коли у місця, де були такі закриті території, де люди жили своїм життям, вривається інший світ зі своїм менталітетом і розумінням… Культуру знищують джипами. На Буковелі, наприклад, у селi Яворiв, де була своя цікава культура, яку оберігали сотні років, за короткий період майже все зникло. Зникає внутрішня культура, причому на очах. Я дивлюсь за писанками: у нас всі пишуть писанки, але жодного стосунку до справжніх ці писанки не мають. Я їм кажу: ви не творите, ви відтворюєте і робите це погано. Бо для того, щоби писати, треба відчувати! Для старих майстрiв це було основою їхнього існування, вони вірили в той орнамент, який писали. А зараз таких людей одиниці. І це трагедія.
«Приховані антисеміти»
Коломия — єврейське місто. До 1919 року майже 70% місцевого населення було саме єврейським, решта — поляки. Українці в той час жили переважно у селах, а в Коломию приїжджали лише торгувати. Під час Другої світової війни тут знищили понад 30 тисяч євреїв. Саме тут поховано сім цадиків (єврейських святих), шість з яких — на кладовищі, що на вулиці Оренштайна. Тільки-от, на відміну від Умані, де поховано лише одного цадика, але куди щорічно з’їжджаються натовпи паломників, єврейською Коломиєю майже ніхто не цікавиться.
Від єврейського минулого тут лишилися три кладовища, синагога і сотні могильних плит, які за радянської влади місцеві жителі розтягли собі по дворах і продовжують використовувати як плитку. Кілька разів на місяць єврейській громаді повертають по дві-три сотні могильних плит. Ось і днями мешканець привіз кілька таких із двору будинку на вул. Франка, 5, де під час війни було Гестапо.
Продовження – на сайті The Ukrainians.
