Франківський драмтеатр ставить «Гуцулку Ксеню» уже рік, а вона далі збирає аншлаги. На всі покази до кінця лютого вже немає квитків, їх розкупили менш ніж за годину після відкриття продажу.
У головній ролі дебютувала 22-річна Валерія Мочарська, яка народилась на Луганщині, а виросла в Рівному. «Репортер» розпитав акторку, як їй вдалося стати гуцулкою.
– Валеріє, ви змінили багато міст. Як дісталися до Франківська?
– Я народилася у Лисичанську Луганської області. Це зараз не окупована територія, у мене там досі є родина. Якийсь час жила у Москві. Десь у 13 років ми з батьками переїхали до Рівного, мої батьки там і живуть. До переїзду на захід я практично не розмовляла українською, але вже за місяць заговорила правильно й літературно – допоміг музичний слух.
Потім вступила до Львівського національного університету на театральний, закінчила чотири курси, зараз навчаюся на магістратурі. Тепер мешкаю і працюю у Франківську.
– Як отримали роль гуцулки Ксені?
– Це моя дебютна роль у театрі й тут долучилися і Бог, і доля, і випадок. Я вперше брала участь у театральному конкурсі, він проходив в обласному театрі ляльок. Там я взяла гран-прі. І там мене побачив Ростислав Держипільський.
У рамках цього конкурсу відбувалося два покази вистав: «Солодка Даруся» і «Модільяні». З цього моменту почалася моя справжня щира любов до театру, зокрема, до франківського. Я побачила той справжній театр, який не могла знайти у Рівному чи Львові. На той час я вже навіть не бачила себе акторкою в майбутньому. А у Франківську серце стислося й не розтислося.
Жуль Одрі перед прем’єрою “Калігули” у Франківську: «З хаосу завжди виходить щось сильне» (ФОТО)
Потім пройшов місяць, новин з театру не було, я вже з цим змирилася. Але раптом зателефонував пан Ростислав і сказав, що вони ставлять «Гуцулку Ксеню», але виконавиця головної ролі Олеся Пасічняк завагітніла й не зможе грати, тож чи не могла б я влитися у виставу за шість днів? Я погодилась.
– Важко було за такий короткий час підготувати роль?
– Важко, але в мене такий характер, я по життю звикла боротися, тож усе вийшло. Схудла тоді на 5 кг, бо їла раз на день. Репетиції починалися о 09:00, ми відпрацьовували масові сцени, потім усі йшли, а я залишалася до 02:00-03:00. В останню ніч працювали до четвертої ранку, а потім ще фінальний прогін перед прем’єрою.
– Були якісь конфузи?
– Звісно. Ростислав Держипільський придумав, що в одній сцені я маю залишитися і співати пісню «Гуцулко Ксеню». Це сцена, де Яру забирають, і в мене залишається в руках його куня: це такий болісний момент і через пісню я маю провести свій біль. Так вийшло, що я не знала про цю зміну.
Коли у виставі дійшло до цього моменту, я не знала, що робити далі. Тут наш бас-гітарист просто дає початок мелодії «Гуцулки Ксені», я зрозуміла, що робити, і все закінчилося добре.
Взагалі, таке в театрі майже щодня. Одного разу, під час вистави, радіомікрофон впав мені у штани. На щастя, це було на моменті сцени «Гуцулія», тож я непомітно його витягнула. Сподіваюся, цього ніхто не помітив.
– Що було найважче у роботі на роллю?
– Довелося попрацювати над гуцульським акцентом. Мені він дуже подобається, я зараз намагаюся ним говорити і в побуті, щоб на сцені було природніше. Загалом, вчуся акценту від людей, в тому числі й від колег-акторів.
А вжитися у роль було не дуже важко, бо я дуже люблю гори. Минулої зими поїхала з компанією відпочивати в Карпати, ми каталися на лижах. Був момент, коли треба було з’їхати з дуже складної траси. Зробити крок назад не можна було, чомусь мені прийшла така паралель, що це – як на сцені. Я подивилася навколо себе на цю красу і почала читати свій монолог про гори з вистави. Тоді видихнула і поїхала. Відтепер, на сцені, постійно це згадую і намагаюся відтворити у серці ці відчуття й передати глядачам.
– Граєте по-різному чи завжди однаково?
– Кожна вистава абсолютно різна. Це є обов’язком хорошого актора – аналізувати кожну виставу. Все залежить від глядача, від партнерів, які по-різному імпровізують. Наприклад, Олексій Гнатковський, який грає мого вуйка, – король імпровізації, тому з ним надзвичайно цікаво грати. Він постійно пропонує на сцені щось нове і ти вже не можеш грати так, як грала минулого разу. Також відрізняється публіка, інколи сміється менше, інколи більше.
Я б хотіла сказати, що залежить і від мого настрою, але всі переживання повинні залишатися поза сценою, тому я намагаюся не приносити туди нічого, що відбувається поза нею.
– Чи є якісь традиції перед виходом на сцену?
– Ростислав Держипільський перед кожною виставою практикує стати в коло і молитися. Тоді він усіх по черзі хрестить, і ми починаємо. Щодо моїх маленьких обрядів, то я виконую фізичну вправу, якої навчилася у львівському театрі Леся Курбаса. Треба провести руками від поясу догори, ніби в тобі проростає зернятко. Потім вдихаєш, розводиш руки, перевертаєш долоньки від гори донизу і опускаєш. Також проводжу фізичний і артикуляційний тренінг.
– Ви виступаєте у гурті «ЯгОди», граєте на дримбі. Чому саме цей інструмент?
– Якось так вийшло, мені навчила на ній грати одногрупниця, і вона дає тонке відчуття містики, яке потрібне в нашому гурті. Напевно, Гуцульщина завжди мене кликала.
Гурт заснувала у Львові Зоряна Дибовська, вона була нашим викладачем сценічної мови в університеті. Вона запропонувала мені й ще трьом одногрупницям організувати гурт. Десь рік ми працювали над матеріалом, потім поїхали на фестиваль до Польщі, де взяли перше місце. Тепер виступаємо в Україні та за кордоном. Хоч на репетиції мало часу, бо вони всі у Львові, а я тут, але на репетиції приїжджаю щотижня.
– Чому залишилися у Франківську?
– Коли я сюди приїхала, у мене було відчуття, що я вдома, мені тут затишно. Я змінила багато міст, але зрозуміла, що тут треба зупинитися.
Ірма Вітовська: про провокативне Porto Franko, мільйон на добрі справи та мудру бабу Прісю
У Львові мені некомфортно. Звісно, це туристичний центр, там неймовірна архітектура, приємні заклади, історичні місця – але все це на кілька днів. А от жити там важко: чого лише варті напхані маршрутки…
Франківськ для мені комфортний тим, що він менший від Львова, але більшій від Рівного. Подобаються люди, мені тут тепло й по-домашньому. І щодо театру одразу було відчуття, що це одна велика сім’я.
– І в чому, на вашу думку, такий успіх «Гуцулки Ксені»?
– Мені здається, коли Ростислав Держипільський працював з виставою, він чітко визначив власне завдання. Бо кожному цікаво побачити себе зі сцени. А ця вистава про нас, про наш народ, про гуцулів. Люди бачать у тому вуйкові свого діда, у Марічці – свою бабцю…
А ще, просто все склалося у мозаїку. Кожна вистава – як дитина – проходить запліднення, розвиток, народження. І вона народилася у правильний момент.
І та енергія, яку туди вклали усі причетні, досі дає нам плоди.
