Юрію Ковцуну – 25 років. П’ять років тому програміст із Тисмениці вирішив, що настав час відкривати для себе світ. Нині він відвідав близько 30 країн. Об’їздив половину Європи, побував у Африці, а минулого року поїздив автостопом по Ірану, пише Репортер.
Ідею з’їздити до Ірану Юрій «поцупив» у своєї подруги-мандрівниці. Влітку, подорожуючи Грузією, дівчина із таким захватом розповідала про країну, що хлопець вирішив – треба їхати.
«Що я знав про Іран? Думав, що там є терористи, – сміється Юра. – Після слів подруги подумав – треба летіти. Нагуглив, що це популярна країна серед мандрівників і натрапив на дешеві квитки. Це й було вирішальним».
За 130 доларів з вильотом з Києва і пересадкою в Баку хлопець долетів до Тегерана – столиці Ірану. Візу відкривав уже в аеропорту.
«Я знав, що візу треба відкрити в Україні. Але через брак часу і свою розтелепаність зробити це вже часу не було. Потім прочитав в інтернеті, що можна відкрити візу прямо там, – розповідає Ковцун. – Страховка в мене була. Але спосіб, в який вони видають візи, дуже дивний. Ти підходиш до віконечка, даєш свій паспорт, працівник питає, з якої ти країни, і, я так розумію, просто з неба пише вартість візи. Мені написали 90 євро, білорусу – 25, росіянину – 95. В чому логіка – незрозуміло».
Від аеропорту до Тегерана близько 25 кілометрів. О другій ночі, крім як напроситися до когось у попутники в авто, дістатися туди неможливо. Підвіз хлопця чоловік, який прилетів тим же ж рейсом.
«Оскільки в Ірані не працює міжнародний сервіс бронювання готелів, ночувати мені не було де. А ще я ніколи серйозно не планую подорожі. Тому опинився вночі на околиці мегаполісу. Вулиці порожні. Метро не працює. Мені нічого не залишалося, як іти гуляти містом», – каже Юрій.
Тут з ним сталася халепа – підвернув ногу і від больового шоку втратив свідомість. Близько години пролежав на вулиці. Коли отямився, шкутильгаючи пішов до метро, бо вже був ранок. Особливість іранського метро – окремі вагони для чоловіків і жінок. Заїхав у центр міста, знайшов хостел і пішов дивитися столицю.
«Тегеран – величезне місто з бізнес-центрами, високими будівлями, широкими дорогами. Виглядає як європейське, якби не так багато транспорту. За транспортом Тегеран – Азія. А ще багато базарів, людей. Взагалі центр у будь-якому місті в Ірані – це базар. Але місто дуже чисте, – каже Юрій. – З того, що вразило одразу ж – в Ірані немає туалетного паперу. Туалет в Ірані – це дірка в підлозі, як колись було в Україні, але зі шлангом з водою. Це було дуже дивно. А ще в Ірані не можна ходити в шортах. Це дуже дратувало, бо ж спекотно! А за це ще й штрафують. Як і жінок з непокритою головою».
Мегаполіс хлопця не вразив, тож він рушив автобусом в місто Хамадан. Тут навіть спробував свої сили у торгах з місцевими продавцями.
«Найсмішніше, що в Ірані перські цифри. І, якщо з мовами можна ще щось придумати, то з цифрами важче, – розповідає мандрівник. – Але я й тут не пропав. На телефон скачав табличку. Питаєш ціну, кажеш, що тебе вона не влаштовує, пишеш на калькуляторі ту, яка влаштовує, показуєш продавцю. І так поки не домовитесь. Інколи вдавалося знизити ціну вдвічі, а то й утричі. Хай живе калькулятор!».
А ще Хамадан вразив його зеленими зонами. В Ірані дуже поширений внутрішній туризм. Тому іранці не гребують влаштовувати кемпінги просто в містах.
«В Ірані не вживають і не продають алкоголю – забороняє релігія. За це можна отримати дев’ять років тюрми. Тому на алкоголь іранці їздять до Азербайджану, – сміється хлопець. – Ну і візи їм не потрібні. Бо відкрити візу для іранця – страшна проблема».
Автостопом рушив до ще одного міста – Ахваз. Зупиняють машини на дорогах Ірану лиш туристи, автостоп – рідкість. Тим не менше, іранці радо підвозять мандрівників.
«В Ірані дуже круті люди. Це одна із тих країн, які просто вражають дружелюбністю. Люди допомагають усім, чим тільки можуть – нагодувати, взяти на нічліг, підказати дорогу, – каже хлопець. – І роблять вони це дуже щиро. Для порівняння – наприклад, у Марокко відчувається, що люди на тобі хочуть заробити, а тут цього й близько нема».
В Ахвазі Юрій заночував у молодого подружжя викладачів університету – знайшов їх через сервіс каучсерфінг. Довго говорили про політику, культуру, традиції. Іранці розпитували про війну на Донбасі. А потім ще й запропонували мандрівникові поїхати в гості до їхнього родича в місто Бехбахан.
«Я погодився. Бехбахан знаходиться поблизу Перської затоки. І я вирішив, що бути в Ірані і не покупатися там як мінімум нерозумно, – каже Ковцун. – Було дивне відчуття. От чуєш по телевізору – Перська затока, Перська затока…Думаєш, то десь на краю світу. А тепер ти тут купаєшся. І виявляється, що то вже й не так далеко».
Родич виявився каліграфом – професійно робить різні написи. В Ірані це дуже престижна професія. Чоловік повіз мандрівника до школи каліграфії, познайомив зі своїм ремеслом.
Щоб подивитися на стародавні перські міста, Юрій Ковцун поїхав у Шираз та Ісфахан, а звідти знову автостопом дістався до Тегерана, де ще два дні гуляв містом і смакував місцеву кухню. Потім повернувся в Україну.
«Так жодного терориста в Ірані я й не зустрів, – сміється Юра. – Навіть поліцейських з автоматами не бачив. Більше того, і полісменів в містах дуже рідко зустрінеш. Вкотре скажу, що Іран – дуже дружелюбна країна».
Comments are closed.