Вони вижили на лінії вогню, врятували життя й здоров’я десяткам побратимів, постачали на передову все, що неспроможна була дати своїм солдатам держава в перший рік війни. Але більшість із них досі не може розраховувати на прийняття себе в українській армії та в соціумі в цілому.
Це геї, лесбійки, трансгендери та бісексуали, які служили, були парамедиками чи волонтерами, пише ВВС. На війні їм бракувало часу думати над прихованою правдою свого життя. Але все одно приходить момент вибору: розповідати чи ні? І постає питання: що буде далі?
Український фотохудожник Антон Шебетко записав інтерв’ю та створив фотопортрети вісьмох представників ЛГБТ-спільноти, що пройшли війну на сході, дехто з них досі там перебуває. Вони не розкривають своїх облич на фотографіях і називають лише імена, деякі з них – змінені. Так постала виставка фотографій та відеоінсталяцій “Ми були тут”. 30 серпня вона відкрилася в київському арт-просторі Izone.
Читайте: Феміністки радикалам не друзі. Як далеко зайдуть націоналісти Франківська у боротьбі за сімейні цінності?
Автор працював над виставкою у рамках проекту для українських митців, присвяченого недискримінації ЛГБТ-спільноти, яку фонд “Ізоляція” проводив спільно з КиївПрайд у березні цього року.
“На початку війни ці люди йшли добровольцями захищати Україну з голими руками, країну, яка не готова їх прийняти, – так розповідає про своїх героїв Антон Шебетко. – Я просто з ними говорив. Мені важливо було почути не завчені розповіді, а зрозуміти людські історії”, – додає фотограф, визнаючи, що Україна залишається “консервативною, гомофобною країною”.
Після спілкування з Антоном один із учасників проекту, екс-боєць добровольчого батальйону “Донбас”, 31-річний Віктор Пилипенко, здійснив камінг-аут, тобто відкрив своє обличчя й публічно розповів про свою сексуальну орієнтацію.
“Я усвідомив, що живу напівжиттям, що сам собі брешу. Коли показуєш обличчя, люди вірять більше. Важливо, щоб люди бачили: геї, лесбійки, бісексуали – це звичайні люди, які також воюють за них на фронті”, – пояснює свою мотивацію Віктор.
Читайте: Чи готова українська школа сприймати ЛГБТ-учнів? Колонка правозахисниці
Він двічі подавав анкету в “Донбас”. Перший раз йому відмовили. Вдруге зробив це під час Іловайського котла. Пояснює: просто не міг інакше. До Майдану й війни хлопець жив і працював в Арабських Еміратах. Мав гарну роботу. Але не зміг залишатися за кордоном, коли в Україні почалися історичні події.
“Я був тоді під Генштабом, бачив, як виходили дружини хлопців, які були в оточенні під Іловайськом, і розповідали, що їм телефонують чоловіки й прощаються. Я тоді заповнив анкету в батальйон “Донбас” удруге. Цього разу мене взяли”, – пригадує атовець.
Він провів на фронті півтора року: з вересня 2014 по травень 2016. Служив на Луганщині, потім – півроку в Широкиному на передовій під постійними обстрілами. Мав позивний “Француз” через те, що вільно володіє французькою та й англійською. За фахом є професійним перекладачем. Завдяки цьому саме його часто делегували давати коментарі іноземним медіа.
На війні Віктор Пилипенко не відкривав нікому правди про себе:
“Мені ставили питання щодо дівчини, куди це я бігаю, коли ми з бойових завдань поверталися в наше місце розташування в місті. Я вимушений був вигадувати історії, що це якісь дівчата, хоча це було не так”.
Читайте: “Україна – не Содом”: франківський депутат різко засудив столичний прайд
Коли ж у червні 2018 року написав відверто про себе на Facebook, несподівано отримав багато слів підтримки, але й без погроз не обійшлося. Воєнні побратими, які його знали на війні, підтримали:
“Вони кажуть, що завжди будуть мене поважати й приймати таким, яким я є. Дехто з них писав, що вважає цей крок за геройство”.
І якщо Віктор Пилипенко сидить перед нами з відкритим обличчям, інша учасниця проекту “Ми були тут”, Софія (ім’я змінене), закриває обличчя. Вона лесбійка. Ми не зможемо розповісти про її воєнний досвід, бойові завдання, тип зброї, з якою вона їх проходила, гарячі точки, де вижила. На місці цієї частини оповіді – пробіли. Дівчину не розуміють рідні та знайомі, тому досі воліє зберегти інкогніто.
“Сприйняття теми ЛГБТ було різним у різних підрозділах. Приміром, в одному не лише гомофобія панувала, а там ще й були дуже проти жінок в армії. А були підрозділи, де всім було все одно, хто ти, якщо ти бойова одиниця, що добре виконує завдання”, – розповідає Софія.
Читайте: Організатори «Маршу за життя та сімейні цінності» стали людьми тижня за версією “Репортера”
Вона, як і Віктор, не розкривалася перед своїм оточенням в армії, за дуже рідкісними винятками.
“На війні я сказала одній волонтерці, що є лесбійкою, після того, як вона написала у Facebook гомофобний пост. Та була шокована, що ми нормальні люди, а не якісь пародії на них. У її середовищі були такі уявлення”, – пригадує дівчина.
Про те, чи варто й навіщо ветеранам війни з ЛГБТ-спільноти розповідати про свою сексуальну орієнтацію, Софія каже:
“Військовим дуже важливо робити камінг-аути. Я б хотіла, щоб першими це робили ті, хто вже відслужив і повернувся, тобто ті, хто не буде одразу стикатися з неприйняттям”.
Віктор описує зміни в собі, які приніс камінг-аут:
“Це неймовірне полегшення. Мені приємно тепер жити не ховаючись. Я би радив багатьом не приховувати це. Сексуальність, коли ти її затаюєш, починає тобою керувати, перетворюватися на комплекси та страхи”.
Він визнає, що, як це не парадоксально, в Україні досі заявити про те, що ти гей чи лесбійка, видається сміливішим рішенням, аніж піти на війну.
