Олексій Гнатковський — один з провідних акторів франківського театру. У репертуарі актора більше 30-ти вистав. Олексій погостював на «Вежі» та розповів як здобуваючи освіту політолога став актором, як йому вдається запам’ятовувати слова ролей у більш як тридцяти виставах та чому зараз би не пішов у політику.
– Чому ви обрали собі за фах політологію?
– Закінчивши школу, я поїхав вступати до Могилянки. Навчався два місяці і тоді зрозумів, що Київ – це не моє. Я зрозумів, що не хочу там навчатись, але тим не менше я туди поступив. Я обрав тоді собі за спеціальності політологію та правознавство. Загалом вступників було 420, а набирали тільки 60. У списку я був 62. Тоді я навіть втішався, що не поступив, але четверо абітурієнтів відмовились, і в результаті я поступив.
– То як ви потрапили до театру?
– З дитинства я танцював у колективі. Напевно саме через цей колектив я став актором. Якось мій друг Артур, котрий танцював у балеті театру, сказав, що у театрі не вистачає хлопців і запросив мене танцювати туди. Я почав танцювати у театрі, а згодом мені дали і слова. З кожним разом я починав розуміти, що це моє, тоді почав глибше цікавитись театральною справою. Читав багато літератури про театр. Потім я зустрів Держипільського, котрий взяв мене до себе на останній курс, на «Солодку Дарусю». Ми з ним подружилися. Згодом він став директором театру, а я почав займатися трішки піаром, завдяки освіті політолога. У театрі я знайшов найкращих друзів. І взагалі, кожен етап мого життя дав мені людей. Театр – кращого друга Ростислава, політологія дала мені дружину.
– Колись ви пробували іти у політику. Зараз пішли б?
– Так, одного разу я балотувався. Це була авантюра. Навіть не знаю чому я тоді так вирішив. Зараз розумію, що це досвід. Я митець, а митець любить свободу, для мене важливо бути незалежним. Сьогодні будучи при владі, неможливо залишатися чистим до кінця. Так чи інакше, там де відбуваються якісь процеси, де потрібно йти на компроміс, а я цього не вмію.
– У скількох виставах зараз граєте? Як вдається запам’ятати текст?
– Зараз у репертуарі більше 30-ти вистав. Кожна вистава – це дитина. Якщо це хлопчик, то ти повинен його виховати, а якщо дівчинка – маєш бути ніжним, але кожного ти любиш як свою дитину – всім серцем. Так само і з виставами, до кожної у тебе свої вимоги та ключі.
Як я запам’ятовую слова? «Текст запам’ятовується ногами». Я не вчу його напам’ять, весь текст кладу на дію, я пам’ятаю те, що я роблю. Коли ти забуваєш текст на сцені – це дуже страшно. Буває таке, що ти граєш, граєш і раптом все – чистий лист, ти не знаєш що сказати. Цей момент ніхто не бачить, бо це справа секунди, але в той момент у тебе така паніка, немов настає кінець світу, і ця пауза для тебе триває годину. Ти починаєш викручуватися, щось придумувати, згадувати. Дуже помітно коли у твого партнера немає тексту в голові, у нього відразу великі налякані очі, в такі моменти актори допомагають один одному, наштовхують на правильний текст.
– Чи хотіли б ви знятись у кіно?
– Зараз я дуже сильно загружений у театрі, і мене це влаштовує. У мене є кілька проектів в Києві, для роботи над якими я періодично їжджу в столицю, але постійно повертається у Франківськ. Це моє місце сили, моє коріння, тут я відбуваюся. Звідси я маю можливість зробити набагато більше для країни, аніж будучи десь дальше.
– Що б ти змінив у Івано-Франківську?
– Я б зібрав всі маршрутки в одну купу, облив їх бензином, спалив, а на їхнє місце поставив би нові. А ще хотілося б, щоб у місті було чистіше, а також я б забрав всі ці рекламні плакати, вивіски та білборди.
