Молодий український актор Іван Бліндар розповідає про прем’єрний фільм “Сквот 32”, пристрасті довкола “Кров’янки”, а також ділиться враженнями про сквотерів, які змінюють світ навколо себе.
У стрічці режисера-дебютанта Саші Лідаговського “Сквот 32” задіяно чимало молоді — це і професійні актори, і, так би мовити, реальні люди, які грають самих себе. Один із яскравих персонажів — Ром, роль якого виконує івано-франківський актор Іван Бліндар, пише ZN,UA.
У різних медійних рейтингах його вже називають серед нових секс-символів українського кіно, а в рідному театрі він перевтілюється в різні-різні образи: Тіля Уленшпігеля, Котигорошка, Лаерта, Моріса Утрілло. У “Сквоті 32” в Івана було близько 27 знімальних днів, а його герой у цій молодіжній стрічці — хлопчина-райтер, тобто графіті-художник, який розписує балончиками стіни.
— Мій Ром не мав сім’ї, виростав у дитячому будинку, — розповідає актор. — А коли, за сюжетом, він познайомився зі сквотерами (насамперед із головним учасником сквоту Сашком), то нарешті знайшов свою родину. Одне слово, знайшов те, чого в нього ніколи не було.
— У вашого героя, за сценарієм, є якась спеціальна освіта, чи він самоучка?
— Він самоучка, з дитинства любив малювати, але не знав, куди подітися. Із допомогою сквотерів знайшов своє місце під сонцем.
Сценаристи кажуть, що всіх артистів старалися підлаштувати під вік наших героїв. Взагалі, так склалося, що у фільмі тільки троє професійних акторів, а решта — творчі люди, які грають самих себе.
Наприклад, Сандра Самбо — художниця, вона розмальовує стіни. Виконавець головної ролі — Олександр Богачук, він брейкер. Тому у фільмі доволі цікава збірна солянка. Всі вони як риба у воді, ці представники хіп-хоп культури, про що, власне, і наше кіно.
— Цікаво, чи погодилися б ви самі полишити комфортну оселю в Івано-Франківську і перебратися жити в старий будинок разом із ватагою друзів, аби змінити власне життя?
— Щоб “назавжди” — то не можу сказати. Але щоб під якийсь особливий проект — це була б цікава практика. Навіть коли знімали “Сквот 32”, то, можна сказати, всі ми справді жили в тому сквоті. Зйомки тривали з ранку й до ночі.
Знаєте, комфорт можна створити будь-де! Тому, скажу відверто, я під певний проект радо вирушив би в якийсь сквот, задля творчої мети жив би там і творив. Адже в інших умовах навіть працюється краще, все спонукає до творчості. Коли тобі надто комфортно, то творчість уперед не рухається. Щось повинно постійно тебе підштовхувати межи плечі, ніби активізувати.
— А знаєте особисто сквотерів, які мешкають у старих будівлях, скажімо в Івано-Франківську?
— До речі, саме в Івано-Франківську мені й не траплялися ні така практика, ні самі сквотери. Коли почали знімати цей фільм, то я, взагалі, мало що знав про сквоти. Вже потім почав знайомитися з цією субкультурою. Кажуть, зараз в Україні немає діючих сквотів. Останній був у 2008 році, але його розформували, а людей виселили з будівлі, бо вона була в аварійному стані.
І, до речі, є чимало артистів, які раніше жили у сквоті, загалом практикували такий стиль життя.
— А чи можна було б порівняти зі сквотом деякі наші театри?
— Чимало фестивалів розгортають свої локації на арт-майданчиках, старих складах, заводах, будівлях, тобто щось їх поріднює саме зі сквотами. ГОГОЛЬFEST чи PORTO FRANKO. Часто артисти грають у занедбаних будівлях або приміщеннях, які давно не експлуатуються. Тобто іноді простір вирішує “все”.
Ось, наприклад, наша популярна хорор-опера “Hamlet” в Івано-Франківському театрі, — граємо її в підвалі. І, певним чином, це теж наш “сквот”. Адже вентиляційне приміщення в підвалі ніби й не призначене для репертуарної вистави. Втім, така практика у світі існує. І це навіть додає виставі особливого колориту.
— У короткому метрі “Кров’янка”, який отримав фестивальні нагороди, ви граєте головну роль. Як сприймають глядачі цю неоднозначну стрічку? Є люди, яких відштовхує тема?
— Багатьом фільм подобається. Зазвичай чув схвальні відгуки. Але є люди, котрі думають навпаки. В мене була одна знайома, вона єврейка. І коли вона подивилася наш фільм, то запитала: “Ваня, а что же тут смешного?” — “А хіба ти не відчуваєш комізм і сарказм від усього цього?” — “Я понимаю… Но все-таки это не очень смешно. Это же проблема! Трагедия в семье”. — “Так, саме це ми й показуємо у фільмі!” — “Я поняла. Но мне было не смешно. Наоборот, мне хотелось плакать…”
Отже, хтось реагує сміхом на сюжет, а хтось сприймає його як трагедію. Тому що можна передбачити різний розвиток таких конфліктних ситуацій. Деякі лінії, на жаль, не ведуть до примирення, а, навпаки, посварилися — і все, більше не спілкуються.
— У “Кров’янку”, очевидно, вас рекомендувала відомий кастинг-директор Алла Самойленко? Чи можете себе назвати серед її акторів-улюбленців?
— Улюбленців? Навіть не знаю… Ми, швидше, колеги. З Аллою я навіть знімався в одному проекті — це фільм Марисі Никитюк “Коли падають дерева”.
Алла знає, на що я здатний у кіно, що можу зробити, а чого — не можу. В кожній ролі намагаюся знайти якийсь “елемент”, яким можна захопитися, в якому можна купатися. І саме Алла знає, які типажі мені ближчі в кіно, які ролі більше підходять. Вона досить об’єктивно оцінює мої можливості, тому, напевно, наша співпраця і склалася. А так щоб “улюбленець”? Ну, можливо…
Ми познайомилися, коли вона приїхала в Івано-Франківськ, щоб знайти акторів у фільм “Брати. Остання сповідь” Вікторії Трофіменко. Саме тоді вперше Алла й побачила нашого актора Романа Луцького, який згодом знявся у багатьох гучних кінопроектах.
Пам’ятаю, ми саме репетирували виставу “Тато в павутинні”. Алла в гримерці записувала коротенькі відео, такі собі акторські візитівки. Ось так тоді й познайомились.
Я навчався в інституті, і, пам’ятаю, Алла сказала, що, мовляв, поки що ми не зможемо співпрацювати, адже неправильно відривати мене від навчального процесу. Та коли закінчив інститут, мене почали запрошувати на кінопроби.
— Кілька слушних порад від вас — уже вашим юним колегам: “що” робити і “як” діяти, аби молодого театрального актора швидше помітили кастинг-директори, продюсери, режисери, аби цей актор потрапив на знімальний майданчик і згодом здобув медійну популярність.
— Ви маєте на увазі, як знайти шлях до серця кастинг-директора? Я розповім… Мені здається, зараз доволі круто працюють у цьому напрямі соцмережі. Кастинг-директори, режисери, продюсери здебільшого і звертають увагу на актора в мережах. Відкривають сторінку актора у FB — і бачать інформацію про нього: який він у житті, чим цікавиться. Одне слово — що, де, коли, як? На сторінці мають бути професійні фотографії, тобто портфоліо.
Крім того, потрібно моніторити різні групи, де відбуваються кастинги, постійно заявляти про себе. Казати, мовляв, я є, і я все вмію. Одне слово, бути на коні і в належній творчій формі.
Мені, наприклад, підтримувати творчу і фізичну форму дуже допомагає Івано-Франківський театр. Це для мене як робочий верстат. Навіть дво-триденна робоча пауза дає мені відчуття дискомфорту: мовляв, давненько я байдикую, а треба ж щось негайно робити!
